[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (112,0 Кb) ]

Словник літературних термінів

Літературознавчий словник-довідник

СЛОВНИК

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ

Авангардизм (фр. avant-garde — передовий загін) — термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче порвали з реалістичною традицією. З-поміж них найбільший резонанс викликали експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм. Авангардизм виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх творчих здобутків, перетворені на одноманітні "кліше", замикаючись на своїх канонічних зразках. В історичному аспекті XX ст. авангардизм слід розглядати як одне з помітних відгалужень модернізму, котре перейняло деякі його формальні ознаки. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору й «норми» смаку публіки. Авангардистське мистецтво характеризують життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу, настанова на руйнування естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Акмеїзм (гр. вершина, розквіт) — модерністська течія в російській поезії початку XX ст. Криза символізму зумовила появу поетичної школи і літературної течії на противагу символістам, засновником якої став російський поет М. Гумільов. Замість туманно-абстрактного світосприйняття, притаманного символістам, вони стверджували мужньо ясний погляд на земне життя й закликали «сприймати світ у всій сукупності його краси та потворності». У центрі поезії акмеїстів — людина в її історичних і духовних проекціях; на рівні поетики вони прагнули повернути слову його ясне й пряме значення, образові — графічну чіткість. Поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Представниками течії були М. Гумільов, А.Ахматова, О.Мандельштам, С.Городецький, Г.Іванов та ін.

Алегорія (гр. інакомовлення) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами, які викликають відповідні асоціації з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На алегорії ґрунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна використовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, релігійній драмі. На відміну від символу, який буває багатозначним, алегорія однозначно виражає суть явища чи предмета. Тому народні казки про тварин не мають алегоричного змісту, бо в них відсутня двоплановість зображення, персонажі мають характерні від природи риси (хитрість лисиці, хижацтво вовка, вайлуватість ведмедя). Вони тільки моделюють поведінку, взаємини людей (дружба, гостини, спільна праця тощо). Зовсім інше — літературні казки чи сучасні "химерно-міфологічні", "химерно-притчеві" твори: в них авторами свідомо закладена двоплановість.

Алюзія (від лат. allusio — жарт, натяк) — одна зі стилістичних фігур у художній літературі, в ораторській та розмовній мові. Художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов'язаної з фактами дійсності. Як натяк нерідко використовуються крилаті слова і вирази («слава Герострата», «перейти Рубікон», «прийшов, побачив, переміг», «Демьянова вуха», "Піррова перемога" тощо).

Анафора (гр. піднесення) — єдинопочаток; повторення на початку віршових рядків звукосполучень, слів, напіввіршів, фраз тощо. Найчастіше анафора зустрічається саме у віршових текстах, рідше - в прозаїчних. Нерідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору, зазвичай невеликого за обсягом. Прозаїчна анафора зв'язує звичайно початки суміжних речень. Дуже рідко анафорич­ний повтор пов'язує не суміжні, а розведені в тексті мов­ні одиниці, наприклад, початки розділів повісті. Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що розповідається, хоча може виконувати й композиційну функцію.

Антитеза (грец. проти­ставлення) — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Антитеза часто зустрічається в прислів'ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє». Антитеза використовується для характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. В основі антитези часто лежать антоніми. Антитеза вживається в ліриці, художній публіцистиці, поширена як ораторський прийом.

Антиутопія — напрямок у художній літературі і в кіно. У вузькому значенні - опис тоталітарної держави, в широкому - будь-якого суспільства, у якому взяли гору негативні тенденції розвитку; зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його «поліпшення». Першим таким твором вважається «Левіафан» Т. Гоббса (1651), пізніше стали відомими антиутопії: Франсуа Рабле, «Гаргантюа й Пантагрюель», Джонатан Свіфт, «Подорожі Гулівера», Жуль Верн, «П'ятсот Мільйонів Бегуми», Герберт Уеллс, «Машина Часу», «Коли сплячий прокинеться», «Острів доктора Моро», Анатоль Франс, «Острів Пінгвінів», Джордж Орвелл, «1984», Олдос Хакслі, «Прекрасний новий світ», Станіслав Лем, «Повернення із зірок», «Футурологічний конгрес», Джек Лондон, «Залізна п'ята», Рей Бредбері, «451° за Фаренгейтом», Іван Єфремов, «Година Бика», Євген Замятін, «Ми», Володимир Войнович, «Москва 2042», Кір Буличов, «Улюбленець», «Перпендикулярний світ», Володимир Винниченко, «Сонячна машина», Сюзанна Коллінз, «Голодні ігри», Вероніка Рот, «Обрана». Після утвердження тоталітарних режимів за більшовицькою та нацистською схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, антиутопічні твори набувають особливої актуальності.

Байка (давньорус. баять, байти, тобто говорити, роз­повідати) - невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому відображається в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків. Фабула байки завжди стисла, дія розвивається швидко. Іноді цьому сприяє діалогічна будова твору. Пишуться байки переважно так званим вільним віршем. Важливе місце в композиції твору посідає мораль, тобто головний висновок байки, який подається наприкінці її, рідше — на початку. Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов.