[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (150,0 Кb) ]

ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844—1896)

Поль Верлен посідає особливе місце серед видатних фран­цузьких ліриків кінця XIX століття. Проголошений «принцом по­етів» і шанований як визнаний майстер символічного напряму, він, проте, не був ні його лідером, ні теоретиком.

Факти особистої біографії поета та його творчість нерозривно пов'язані. Натура пристрасна й неврівноважена, Верлен часто згинався під тягарем життєвих обставин, заплутувався в супе­речностях власної долі й характеру. Але справедливо зауважив А. Франс: «Не можна застосовувати до цього поета те ж мірило, яке застосовують до людей розсудливих. Він має права, яких у нас немає, оскільки він стоїть незрівнянно вище і, разом із тим, не­зрівнянно нижче за нас. Це несвідома істота, і це такий поет, який зустрічається раз на століття».

Поль Марія Верлен народився в 1844 році в містечку Мец. Його батько був військовим інженером, і родина часто переїж­джала, доки в 1851 році не залишилася в Парижі, де минули шкільні роки майбутнього поета. У 1862 році він отримує диплом бакалавра словесності. Уже в юнацькі роки у Верлена з'являєть­ся схильність до літературної творчості. Він зачитується віршами Ш. Бодлера, поетів — «парнасців» Т. де Банвіля і Т. Готьє. Во­сени 1862 року Верлен записується на факультет права — ви­вчати юриспруденцію, та незабаром через матеріальні нестатки полишає навчання і стає до роботи.

У 1866 році Верлен публікує свої вірші в журналі «Сучасний Парнас» і видає власним коштом збірку «Сатурнічні поеми» У першій збірці поета ще відчутний вплив естетики поетів-«парнасців». «Парнасці» відмовлялися від романтичного «кипіння почуттів», від «сповідальної лірики». Основним критерієм пре­красного, на їх думку, мала бути досконалість форми, «рівновага між об'єктивним і суб'єктивним», і цей принцип почасти зберіга­ється в поетичних образах молодого Верлена. Однак вірші «Сатурнічних поем» вже мають ознаки оригінального верленівського стилю: меланхолійність інтонації, здатність передавати таємні порухи душі, її «музику».

Збірка присвячена тим, хто народився «під знаком Сатурна», усім, «хто нещасливий на землі, кого тривожить бентежна уява, хто приречений на земні, а можливо, і на віковічні страждання». Саме таким бачив поет себе й свого читача, сподіваючись на його співчуття. Поет захоплено говорить про твори та предмети мис­тецтва, часто вживає слова прекрасне, ідеал, безпристрасний, байдужий. Але в його сприйнятті світ не є холодно-гармонійним і прекрасно-байдужим, яким він поставав у «парнасців». Створе­ні Верленом пейзажі здебільшого зображують осінь, захід сонця, сутінки («Осіння пісня», «Сонце на спаді», «Never more»). Лі­ричний герой цих віршів статичний, у його застиглості відчутне щось фатальне.

Наприкінці 60-х років Верден співробітничає в літературних журналах; у 1869 році видає власним коштом збірку під назвою «Вишукані свята». Відправним пунктом для створення збірки при­служилися поетові книга братів Гонкурів про мистецтво XVIII століття, окремі вірші В. Гюго і Т. де Банвіля, а також від­криття залів Лувру, присвячених цій «галантній» епосі. У збірці «Вишукані свята» Верлен використав характерний для «парнас­ців» прийом створення пейзажу: не враження від живої природа, а її відображення в живописі надихають поетичні рядки. Поета за­хоплюють картини Ватто, Фрагонара, Греза, проте, замальовки природи набувають суто верленівського характеру «пейзажу душі», вони підпорядковані тут основному художньому завданню — вияви­ти відтінки стану душі ліричного героя. Дами й кавалери, які з'явля­ються в книзі, не живуть у реальному світі, а існують як гра уяви, як примхлива вистава на тлі витонченого «пейзажу душі»: «Твоя душа — витворний краєвид, / Яким проходять з піснею і грою / Чарівні маски, радісні на вид,/ Та сповнені таємною журою».

Вірші «Вишуканих свят» написані в новій, абсолютно відмінній від «парнаської», меланхолійно-грайливій формі, яка допускає розмовну інтонацію. Поет бавиться новими, неможливими в тра­диційному віршуванні римами. Збірка «Вишукані свята» дала по­штовх подальшим творчим шуканням самого Верлена і А. Рембо.

Любовна пристрасть до Матильди Моте, чарівної шістнадця­тилітньої дівчини навіяла Верлену вірші, зібрані в третій книзі «Добра пісня» (1870). Це розповідь про палке й водночас не­сміливе кохання до дівчини, яка полонила поета чистотою і жіно­чою чарівністю. Віршам, які увійшли до збірки, притаманна спільна мелодія. Голос поета стає ніжним, ліричним. Він пише про очікування, про нетерпіння, з яким «чекає союзу двох сердець», про скромну принадність своєї нареченої, про пробу­дження в душі високих почуттів. У цілому збірка знаменує перехід від «епічного» до особистого, повсякденного, до вражень «цієї миті». Проникливе засвоєння подробиць буття, звичайних, що­денних речей, які Верлен перетворює на деталі істинно поетично­го світу, на «пейзаж душі»,— все це, як і характерна природність вірша, стає ознакою «імпресіоністичної поезії».

Збірку «Добра пісня» було видрукувано влітку г870 року, на­передодні франко-прусської війни. Саме тоді відбулося й весілля Верлена та Матильди. Молодята оселилися в Парижі, і незаба­ром їм довелося пережити облогу столиці прусськими військами. Після 1871 року верленівска меланхолія поглиблюється. У цьому відіграють свою роль і поразка Паризької Комуни, і особисте життя, що не склалося. Родинні відносини перетворюються на справжню драму після знайомства поета з Артюром Рембо. Суцільний нігілізм і анархізм цього юного генія підштовхують Верлена до більш рішучого розриву з поетичною традицією.

Із січня 1872 року Верлен повсякчас перебуває із Рембо, який глибоко вплинув на нього своєю думкою про необхідність пошуку нових шляхів поетичної творчості. Поети вирушають у мандри до Бельгії, до Англії, знову повертаються до Бельгії. Між ними відбувається кілька суперечок і примирень, аж поки в липні 1873 року не вибухає кульмінаційна сварка. Верлен стріляє в Рембо з револьвера й легко ранить його в руку, за що його за­арештовують, а згодом засуджують до двох років ув'язнення. На волю поет вийде тільки в січні 1875 року, тому першим ви­данням «Романсів без слів» (1874) він керує з в'язниці.

«Романси без слів» — найвище поетичне досягнення Верле­на. Знову, як і в перших збірках, звучать ноти суму й меланхолії, нетривалого забуття і печалі. Окремі вірші збірки нагадують пей­зажі художників-імпресіоністів, часом у них усе ніби вкрите сі­рою пімлою або розчинене в тумані. При цьому чітко виявляєть­ся притаманна поезії межі століть тенденція до синтезу словесних і живописних образів, використання образотворчих художніх можливостей мови. Прислухаючись до монотонного шуму дощу, до відлуння церковних дзвонів, блукаючи насиченими осіннім по­вітрям вулицями, занурюючись у бузково-зелену тінь дерев, поет зливається душею з печальним і таємничим світом. Навколишні предмети не існують для нього окремо від світла, яке вони випро­мінюють, від вібрації повітря: «-Зеленаво й малиново/ У непев­нім світлі лампи /За вікном все знову й знову/ Мерехтять пригарки й рампи...»...