[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (276,0 Кb) ]

Загальна характеристика провідних шляхів розвитку поезії середини ХІХ ст.

 Волт Вітмен — американський поет-новатор. Життєвий і творчий шлях письменника.  Збірка «Листя трави», її провідні теми й мотиви. «Пісня про себе» — програмовий твір поета.

Кінець XIX — початок XX ст. позначається загальною кризою, яка охопила різні сфери життя: економіку, політику, культуру. Однак ідейний розрух у настроях, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень сповнювали душі людей тривогою, та разом з тим заохочували до пошуків нових ідеалів як у житті, так і у творчості.

У літературі романтизм і реалізм відійшли на другий план і поступилися новому напряму — модернізму, який став естетичним вираженням духовного перевороту.

Ситуація кінця XIX ст. відзначалася суперечливістю в історичному, естетичному і світоглядному планах. Нестабільність та хаос життя, втрата ідеалів і колишніх цінностей знайшли вираження в специфічному умонастрої кінця століття, що має назву декаданс.

Декаданс (фр. decadance — занепад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі.

Уперше цей термін використав французький поет Т. Готьє 1869 року в передмові до книги Ш. Бодлера «Квіти зла». Пізніше про декаданс писав П. Верлен у віршах 80-х років XIX ст. («Нудьга» та ін.) На межі ХІХ-ХХ ст. декаданське світовідчуття поширилося в багатьох країнах.

Зазначимо, що в центрі декадентської літератури — людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Особистість не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню і самоспогляданню. Єдина дія, на яку вона здатна — «пристрасна нудьга» (за словами французького письменника П. Клоделя).

Згідно з визначенням критика Л. Тайада, декаденти — це «покоління, яке співає і плаче»: плаче від «прози життя», «незатишної дійсності», а співає, щоб не втратити «сердечного настрою», хоча «серце вже перетворилося на кладовище нездійсненних мрій і надій». Тому основними мотивами творчості письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Улюбленими темами стають підкреслена хворобливість і згасання життя, що перетворюються на джерело витончених переживань.

Одним із провідних тем декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О. Вайльда, І. Анненського та інших письменників.

Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, що допомагає відобразити складні зрушення у свідомості людини. Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, це сприяє глибоким прозрінням, а навколишній світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу. Декадентські мотиви притаманні й деяким загалом реалістичним творам, що надає їм особливої трагічності та безнадії.

Використання різних напрямів і стилів в добу декадансу засвідчило різнопланові шукання мистецтва кінця XIX — початку XX ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи раннього модернізму.

У цей час великий вплив на мистецтво мали філософські теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона.

Митці другої половини XIX — початку XX ст. перебували у пошуку, який зумовили дві причини: намагання усвідомити духовну сутність світу, моральний зміст існування і прагнення утвердити пріоритет культури. Невипадковим є поява різних шкіл, угруповань, течій, в яких письменників об’єднує ідея «чистого мистецтва», вічного і прекрасного, незалежного від натовпу, бруду, хаосу сучасності. У цей період з’являються групи «Парнас», школа «чистого мистецтва» у російській поезії, символізм тощо. Письменники поступово рухалися від романтизму до модернізму, шукаючи нових форм поетичного вираження. Від романтизму поети перейняли гостре неприйняття буденності, тяжіння до ідеального світу, заглиблення у внутрішні переживання особистості. Але з другої половини XIX століття в поезії починаються пошуки нових, відмінних від романтичних засобів. Замість колишньої оповідальності застосовується пластична описовість, а потім — відтворення особливого внутрішнього світу особистості, ціннішого за дійсність.

Поетична група «Парнас»

Поетична група «Парнас» залишила помітний слід у літературі. Письменники цих школи надали ліричним творам довершеної витонченості й вишуканості, поставивши в центр своєї поетики красу.

Як відомо, згідно з уявленнями давніх греків, на горі Парнас жили музи та бог поезії, сонця і музики Аполлон. Саме тут бере початок священне Кастильське джерело — поетичне натхнення. У переносному значенні Парнас — символ мистецтва взагалі й поезії зокрема.

У французькій поезії 50-70-х років XIX ст. ця назва отримала друге життя. Парнасцями стали називати поетів, які своїм завданням вважали створення «чистої поезії» й основну увагу приділяли ідеальній поетичні формі.

У групу за різних причин входили і колишній романтик Т. Готьє, і майбутні символісти П. Верлен і С. Малларме, які невдовзі знайшли свій шлях у літературі, і власне парнасці — поети Ш.-Л. де Ліль, Ж.-М. де Ередіа, Т. де Банвіль, котрі сповідували єдині світоглядні та естетичні принципи. Наставником парнаської школи вважається Теофіль Готьє, а її очолювачем — Шарль-Леконт де Ліль.

Поетів парнаської групи об’єднувала передусім ідея «чистого мистецтва». В їхній творчості виявилося небажання впливати на натовп, прославляти його. Як і романтики, вони не сприймали утилітаризації епохи, прагнули відірватися від проблем сучасності, переносили дію своїх творів у далеке минуле або екзотичні країни. Але, на відміну від романтиків, котрі пропагували сповідальність, суб’єктивність, парнасці намагалися уникнути їх, заховати своє авторське «я». Головний акцент вони перенесли на описовість, пластичне, картинне.

Характерними рисами творчості парнасців стали:

— точність і вивіреність поетики замість натхненної недбалості романтиків;

— дбайливе ставлення до обробки вірша й увага до речі в її чуттєвих проявах;

— любов до «романтичного пейзажу» змінилася любов’ю до «штучної природи»;

— живе в їх поезії часто порівнювалося з неживим, матерія з матеріалом (нагота жінки — мармур, листя — мідь, небо — блакитна емаль тощо);

— на відміну від романтиків, що зображали світ у його динаміці, парнасці прагнули зупинити мить, надати їй закінченості і величі;

— головним прийомом парнасців став розгорнутий опис, створення «словесної картини»;

— холодний ідеал краси незабаром почав сприйматися як жорстокий і недосяжний.

Прихильники «сучасного Парнасу», на відміну від романтиків, надають перевагу поетові-майстру. Інакше вони ставилися і до природи. Якщо у романтиків вона жива, одухотворена, то у парнасців — байдужа до людських страждань. Інколи естетизація жахливого або потворного, кристалічна холодність віршів відштовхували читачів від їхніх творів, але попри все вони назавжди залишилися в історії світової літератури. Твори парнасців стали значним явищем у розвитку поетичного мистецтва завдяки високій культурі мислення творців, майстерному володінню технікою вірша, прагненню відкрити нові шляхи в літературі.

В Україні творчість парнасців цікавила багатьох поетів: П. Грабовського, В. Щурата, М. Терещенка, І. Світличного, Д. Павличка та ін. Вони й були перекладачами цих творів. Особливу близькість до цієї групи відчували неокласики, зокрема Микола Зеров. Традиції парнасців відчуваються і в творчості відомих українських поетів М. Рильського, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургарда, яких разом із М. Зеровим називали «п’ятеро з Парнасу».

Творчість поетів парнаської школи, за словами М. Зерова, «стала ще однією сходинкою на верхогір’я заповітної гори Парнас».

У російській поезії XIX століття поширеними були дві течії: соціально спрямована і «чисте мистецтво». Представником першої був Микола Некрасов.

На російському поетичному олімпі йому належить особливе місце. «Він насправді був людиною високого благородства душі та людиною великого розуму...»,— згадував про Некрасова М. Г. Чернишевський, російський прогресивний письменник і критик, сучасник поета. М. Некрасова вважають «співцем страждань народних». І це дійсно так, оскільки головним героєм творів митця стали прості люди, життя яких заслуговує на співчуття.

Життя та творчість М. Некрасова

Микола Олексійович Некрасов народився 10 грудня 1821 року в українському містечку Немиров Кам’янець-Подільської губернії. Батько його, Олексій Сергійович Некрасов, служив тоді в армії в чині капітана. Мати Олена Андріївна була донькою українського поміщика А. С. Закревського. Микола — третя дитина в сім’ї. Дитячі спогади Некрасова пов’язані із селом Грешнєво Ярославської губернії. Тут, на березі річки Волга, було родове помістя Некрасових і сюди переїхала родина після того, як Олексій Сергійович пішов у відставку. Товаришами маленького Миколи стали діти селян, хоча батько й забороняв своєму синові спілкуватися з кріпаками.

Перший вірш Некрасов написав у сім років і присвятив його матері.

1832 року Микола разом із братом Андрієм вступили до Ярославської гімназії. Гімназисти дуже любили Миколу за його характер і вміння розповідати цікаві оповідки. Майбутній поет багато читав, а на перервах повідував товаришам про своє селянське життя.

Але в 1837 році помер брат Андрій, що дуже вразило майбутнього поета. Він вперше замислився над сенсом життя. Потрясіння відбилося на здоров’ї юнака і батьки забрали його додому. Через деякий час тато хотів віддати його до Дворянського корпусу (військовий заклад), а мати мріяла, що син закінчить університет, оскільки, на її думку, тільки там можна було одержати повний курс наук. Порушивши волю батька, восени 1837 року Микола на гроші матері поїхав до Петербурга. Але вступ до університету вирішив відкласти на рік, бо вважав, що має слабкі знання. Та повертатися додому не було сенсу, адже батько за порушення його волі позбавив сина матеріального забезпечення.

Період з 1838 по 1839 роки був для Некрасова надзвичайно складним. Він жив у маленькій кімнатці в підвалі, харчувався чорним хлібом, ходив на Сінну площу і писав селянам листи за п’ять копійок чи шматок білого хліба. У вересні 1839-го Некрасов вступив «вільним слухачем» на філологічний факультет Петербурзького університету. А через рік побачив світ його перший збірник «Мрії та звуки». Відомий російський поет В. Жуковський порадив початківцю не вказувати своє ім’я, щоб у майбутньому не було соромно за перші вірші. Саме тому вони й були надруковані під ініціалами «М. Н.». Збірка не викликала захоплення критиків. Але сам автор говорив, що для нього це був гарний урок.

Взагалі, 1840-1846 роки біографи поета називають періодом літературного становлення. Некрасов у цей час багато писав (вірші, прозу, нариси, водевілі), намагався друкуватися в різних журналах. Він творив під псевдонімами: М. Перепельський, Ф. Боб, І. Пружинін тощо. Його праця не була марною, поступово вдосконалювався письменницький талант. Вірші Некрасова, створені впродовж 1845-1848 років, користувалися успіхом публіки. Серед них було багато творів громадянської тематики, а саме: «Трійка», поема «Кому на Русі жити добре», «Колискова пісня», «На Волзі», «Лицар на годину» тощо.

У 1847-му вийшов перший номер часопису «Современник», який упродовж тридцяти років очолював Некрасов. Як відомо, цей журнал був заснований О. Пушкіним 1836-го. Некрасов був головним редактором, видавцем, активним працівником. Цей журнал став рупором демократичних кіл Росії того періоду.

Своїми вчителями в літературі Некрасов вважав критика В. Бєлінського та письменника М. Гоголя. Обидва вони, на думку поета, були «народними захисниками», боліли за тяжку долю народу. М. Гоголю Некрасов присвятив вірш, у якому є такі рядки:

Со всех сторон его клянут,

И, только труп его увидя,

Как много сделал он, поймут

И как любил он — ненавидя!

«Любити — ненавидячи» — саме цього навчився Некрасов у свого великого співвітчизника. Для поета любити свій народ означало викривати соціальну несправедливість, гнобителів (поміщиків, чиновників, купців), що й відтворено у віршах «У дорозі», «Батьківщина», «Чиновник», «Сучасна ода», «Секрет», «Собаче полювання» тощо.

У 50-х роках з-під пера Некрасова вийшло багато ліричних поезій. Вони були присвячені жінці, знайомство з якою мало на нього позитивний вплив. Це була Явдоха Яківна Панаєва, розумна, мила жінка. Впродовж п’ятнадцяти років вона є найближчим другом поета. Окрім того, Панаєва сама писала романи, допомагала читати коректури часопису, готувати матеріал для нових номерів, зустрічалася з авторами. У 1856 році вийшла збірка «Вірші», схвально сприйнята прогресивною критикою як маніфест демократичної літератури.

Після закриття журналу «Современник» 1868 року Некрасов арендував у видавця Краєвського журнал «Отечественные записки». Поет зумів згуртувати передових письменників і публіцистів того часу, і журнал став бойовим органом демократичної молоді.

Останні роки М. Некрасова пройшли в тяжких фізичних стражданнях, пов’язаних із хворобою — раком. Для пізньої лірики поета характерні елегійні мотиви: «Три елегії» (1873), «Ранок», «Елегія» (1874) та ін. Настрої цих віршів зумовлені втратою багатьох друзів, відчуттям самотності, тяжкою хворобою. Та разом з тим з’являються і такі поезії, як «Пророк» (1874), «Сіячам» (1876). Некрасов уже був дуже слабким, але розум йому не зраджував, і поет продовжував писати. В січневому номері «Отечественных записок» за 1877 рік вийшли «Останні пісні» М. Некрасова, що були із захопленням зустрінуті читачами. Звістка про тяжку хворобу митця рознеслася країною. Читачі писали йому, посилали телеграми, вірші, в яких висловлювали співчуття й любов.

27 грудня 1877 року М. О. Некрасов помер. Труну з тілом поета студенти на руках несли до самого цвинтаря. У похоронній процесії взяли участь більше чотирьох тисяч.

Твори М. Некрасова користуються популярністю в Україні. Серед найбільш відомих перекладачів російського поета слід назвати І. Франка, М. Рильського, М. Вороного, М. Терещенка, П. Усенка та ін.

У 1848 році М. Некрасов написав вірш, в якому досить сміливо втілив незвичайний, але художньо завершений образ нової музи людства. Цей образ відіграв значну роль в історії російської реалістичної літератури. Митець нерозривними узами пов’язав свою поетичну музу з долею народу.

28 лютого 1861 року помер Т. Г. Шевченко. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лєсков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Великий Кобзар був похований на Смоленському цвинтарі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева. Напередодні похорону М. Некрасов написав вірш «На смерть Шевченка».

Над труною Великого Кобзаря з траурними промовами виступили В. Білозерський, М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Чубинський, П. Куліш.

На Смоленському цвинтарі, де був похований Т. Шевченко, впродовж двох місяців щотижня справляли панахиди. 14 квітня 1861 року члени української громади в Петербурзі організували літературний вечір пам’яті Т. Шевченка, кошти від якого пішли на допомогу бідним студентам. На цьому вечорі пам’яті зі споминами та творами виступили М. Костомаров, П. Куліш, а також російські поети А. Майков, Я. Полонський, М. Некрасов, котрий прочитав свій вірш «На смерть Шевченка». Після проводів праху Шевченка в Україну в залі петербурзьких дворянських зборів організували другий шевченківський вечір, де відбувся великий вокальний концерт. У ньому взяли участь симфонічний оркестр, чоловічий та жіночий хори, солісти петербурзьких опер Д. Леонова, С. Гулак-Артемовський (автор «Запорожця за Дунаєм»). Програма вечора складалася переважно з українських пісень або творів української тематики, наприклад маршу із симфонічної фантазії Ф. Ліста «Мазепа». Кошти, отримані від цієї акції, передали родичам поета для купівлі землі.

 Поезія М. Некрасова «На смерть Шевченка».

( вірш у перекладі П. Усенка.)

Ні, не сумуйте, скажу я по щирості!

Випадок трапився трохи не бажаний.

Гине дочасно від Божої милості

Краю російського син її вражений.

З часу дораннього молодість трудная,

Пристрастів повна, надій і захоплення...

Смілі промови, борня безрозсудная,

Довгі по тому часи поневолення...

Все йому знане: тюрма петербурзькая,

Допит, заслання, жандармів люб’язності,

Сині, безкраї степи оренбурзькії,

Ґрати залізні. У скруті, в незнаності,

Вічно образи холодні приймаючи,

Жив він солдатом — з солдатьми нужденними,

Міг і загинуть від лиха щоденного,

Певне, що й жив лиш того дожидаючи.

Та, не зменшаючи гніту знедолення,

Оберегло у часи поневолення

Руських людей провидіння грайливеє,—

Зникла пора його зла, нещасливая,

Все, що від юності ранньої марилось,

Серцю жадане, немов засміялося...

Бог же позаздрив йому:

І життя обірвалося.

Особливості творчості російських поетів, представників «чистого мистецтва»

У російській літературі XIX століття значного поширення набули естетичні концепції «чистого мистецтва» або «мистецтва для мистецтва». Тенденція розвитку «чистого мистецтва» в Росії пояснюється намаганням його захисників протистояти популярності революційно-демократичного руху та «утилітарним» підходам до розуміння природи мистецтва. Особливо ці тенденції були поширеними у творчості послідовників романтизму, а саме: А. Григор’єва, А. Майкова, Я. Полонського, А. Фета, Ф. Тютчева та ін. Ці поети у своїх творах намагалися уникати соціальних та політичних питань, виявляли особливий інтерес до художньої форми.

Життя та творчість А. Фета

Афанасій Афанасійович Фет — один з найяскравіших представників напряму «чистого мистецтва» в російській поезії XIX століття. Творчий шлях поета охоплює понад півстоліття. Хоча для багатьох Фет тривалий час був другорядним письменником.

Значний вплив на майбутнього поета мала таємниця його народження. У 14 років Фет дізнався, що справжнім його батьком був не дворянин Афанасій Шеншин, а німецький чиновник Йоган Фьот. Він втратив дворянські привілеї, прізвище, до якого звик, і все своє життя вимушений був докладати зусилля, щоб повернути їх.

Афанасій Фет отримав гарну освіту. Спочатку юнак навчався в німецькому пансіоні (1835-1837), а потім — на словесному відділенні Московського університету, яке закінчив у 1844-му.