[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (30.0 Kb) ]

Загальна характеристика розвитку культури та літератури Х1Хст., розквіт соціально психологічної прози.

XIX століття — доба, що ввійшла до золотого фонду світового мистецтва. Як вважають літературознавці, даний період є важливим етапом у розвитку європейської та американської літератур. На думку відомого українського дослідника Д. Наливайка, історія літератури XIX століття починається з останнього десятиріччя XVIII, оскільки саме в цей час завершилося формування романтизму, що став одним із головних напрямів літератури XIX століття й одним із важливих етапів розвитку світового літературного процесу. Останні два десятиліття закінчують цю літературну добу. Адже починається переворот в естетичній свідомості й художній творчості, який продовжується й у перші десятиріччя наступного століття, з’являються нові засади й структури художнього мислення, нова система літературних напрямів, стилів і жанрів.

У соціально-історичному плані література XIX століття в країнах Західної Європи була літературою буржуазного суспільства, періоду його становлення, розвою і початку глибокої кризи, яку воно пережило в наступному сторіччі. Його становлення було бурхливим, супроводжувалося політичними бурями (Велика французька революція, наполеонівські війни, Реставрація). Відповіддю на ці історичні події стало виникнення романтизму, що виразив як піднесення, породжене грандіозним суспільним переворотом, так і глибоке розчарування його наслідками.

Найважливіші суспільні, історичні, наукові події XIX століття

Літературознавець Д. Наливайко вважає, що «романтизм не був лише літературним напрямом, він був рухом, який охопив різні сфери духовної культури того часу, нерідко проявляючись у них з такою ж широтою та інтенсивністю, як і в літературі. Романтизм складався і розвивався як ціла духовна культура, багатогранна й розгалужена, чим він нагадує інші великі епохи в історії європейської культури, такі як Високе Середньовіччя, Ренесанс, бароко, Просвітництво... Найпотужніше він проявився в літературі й музиці — тут він має найширші часові й просторові виміри.

Все це означає, що в основі романтизму — глибинний і потужний духовний рух, спільні світоглядні структури, принципи й моделі мислення, які поширювалися на різні сфери духовно-практичної діяльності людини».

Особливою прикметою XIX століття є поява нового розуміння сутності й функції мистецтва, нового бачення людини, що зумовило творення оновленої художньої системи, нове розуміння правди дійсності й правди художньої. Саме ця тенденція перейшла і в XX століття.

Література XIX століття в кожній країні мала свої особливості, зумовлені багатьма чинниками: соціальними, національними, культурно-історичними.

Окрім того, цей період характеризується стильовим розмаїттям: існують різні напрями, серед яких можна назвати романтизм, реалізм, модернізм.

Стабілізація буржуазного суспільства, його життєва практика потребували інших форм художнього мислення і вираження. Саме цим в літературі середини XIX століття і був зумовлений перехід від романтизму до реалізму. Тепер у центрі уваги — різні сфери буржуазного соціального побуту, що породжує інший менталітет і вимагає іншого, реалістичного художнього вираження. Тому в європейських літературах XIX століття поряд із романтизмом як художньою системою великого значення набуває реалізм. Слід нагадати, що деякий час вони розвивалися паралельно. Проте романтизм був домінуючим художнім напрямом першої половини століття, а реалізм — другої.

Реалізм (лат. realis — речовий, дійсний) — літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.

Модернізм (фр. modern — сучасний, найновіший) — загальна назва нових літературно-мистецьких течій нереалістичного спрямування кінця XIX — початку XX ст., що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.

Своїх класичних форм реалізм набуває у Франції в 30-х роках XIX століття, згодом завойовує також інші країни. Зазначимо, що термін «реалізм» з’явився значно пізніше, ніж саме явище. Вперше його застосували маловідомі французькі письменники Ж. Шанфльорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з утвердженням принципів реалізму в збірці «Реалізм» (1857) та однойменному журналі (18501857).

Теоретичне обґрунтування нового напряму міститься в працях Ф. Стендаля (трактат «Расін та Шекспір») й О. де Бальзака (передмова до «Людської комедії»).

Порівняльна характеристика романтизму і реалізму

Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль,
П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс,
У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія);
Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко.

На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних (економіка, соціологія, психологія) наук.

Позитивізм (лат. positivus — позитивний) — напрям філософії, в якому єдиним джерелом знань вважають конкретні науки. Виник у Франції в 30-х роках XIX століття. Його основоположником був французький філософ і соціолог О. Конт. Позитивісти не визнавали абстрактних теоретичних міркувань, що, на їхню думку, не дають справжньої картини життя. Своєю філософією вони оголосили конкретні науки, які спираються на досвід людини.

Література стає засобом пізнання себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного значення. Однією з рис реалізму є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні характерів, обставин, найменших подробиць життя. Важливу роль відіграє мотивація вчинків героя. Об’єктивована манера оповіді справляє враження саморозвитку подій і характерів, невтручання автора в їхній хід. Реалісти починають підкреслювати соціальну зумовленість суспільних відносин, тому й досліджують зв’язок людини і середовища.

Реалізмові як мистецькому напряму відповідає й певна система жанрів. Провідну роль у ній відігравали прозові твори (роман, повість, фізіологічний нарис), хоча розвивалася й поезія.

У цей період з’являється соціально-психологічна проза, для якої характерним є «історія людської душі»: коли письменник досліджує психологічну еволюцію героя, усі драматичні переходи його почуттів у тісному зв’язку з тими соціальними умовами, в яких особистості доводилося жити.

Найвидатнішими представниками соціально-психологічної прози були Стендаль, Г. Флобер, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, У. Теккерей, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, В. Короленко, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко та багато інших митців.

Культурознавчий коментар (образотворче мистецтво)

Класицизм

В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Як і в літературі, в художньому житті Європи провідною країною залишалася Франція.

У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розквітнув талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. В його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму французькою громадськістю була сприйнята його картина на сюжет римської історії «Присяга Гораціїв» (1784). Кращим твором Давида вважається картина «Смерть Марата» (1793), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність — риси класицизму — роблять це полотно справжнім пам’ятником героям революції. В період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його «першим живописцем імперії»). Помер митець у Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.

Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва.

Романтизм

Найбільш масштабною фігурою в живописі на рубежі XVIII—XIX ст. був іспанський художник і гравер Франциско Гойя, який повернув художньому мистецтву своєї країни його минулу велич. Перші великі роботи митця просякнуті любов’ю до життя, в них переважають світлі, веселі фарби. Але в 1792 році Гойя важко захворів (він оглух і майже осліп), що позначилося і на творчості, зробило її гостро трагічною. Гойєю створені приголомшуючі картини про героїчну боротьбу іспанського народу проти французьких окупантів («Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді», «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року»), серії офортів (гравюр на металі) «Капричос» («Фантазія, гра уяви»), «Діспаратес» («Божевілля»), «Лихоліття війни». Ці серії відзначені найскладнішою образністю, багатим філософським підтекстом і справжнім новаторським баченням. Творчість Ф. Гойя мала величезний вплив як на формування європейського романтизму, так і на становлення реалізму, з якими й пов’язані головні здобутки європейського живопису XIX ст.

Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 році він виставляє в Салоні (щорічні виставки, що влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві — салонне мистецтво) свою картину «Різня на Хіосі», сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, котрі 1821 року вбили на цьому острові понад 40 тисяч людей. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців — бурхливе захоплення з одного боку («Він — полум’яний геній!») і хвилю обурення з іншого («Це різня живопису»).

Найбільш відома картина Делакруа «Свобода на барикадах» також написана на основі реальної події і викликала такі самі суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 року художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка, що тримає трикольорове революційне знамено. Вона поривчасто повернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її — героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти — символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е. Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.

Реалізм

Піднесення реалізму як художнього методу почалося в графіці. Велику роль відіграла тут творчість Оноре Дом’є, чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О. де Бальзака. Дом’є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї-Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками. Коли літографія (різновид гравюри) «Ґарґантюа» — карикатура на Луї-Філіппа, який заковтує золото і «віддає» натомість ордени і чини,— була виставлена у вітрині, біля неї збиралися натовпи народу. За неї художник отримав вирок: 6 місяців в’язниці і великий штраф. 1834 року О. Дом’є створив свої кращі літографії: «Законодавче черево», «Всі ми люди, обіймемось!», «Цього можна відпустити на волю». У них він дав колективний портрет палати депутатів, викрив бездарність, жадібність і жорстокість з лицемірством влади заможних. Він же створив зображення кривавої розправи влади з робітниками — «Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», яке було пронизане глибоким трагізмом. Заборона в 1835 році політичної карикатури змусила Дом’є обмежитися побутовою сатирою.

Позиції реалізму в живописі середини сторіччя зміцнив Ґюстав Курбе. Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. Так були сприйняті і «Каменярі», і «Похорон в Орнані». На першій картині фігури старого і молодого робітника, вся колірна гама полотна створюють враження сумного, безрадісного життя, заповненого одноманітною, виснажливою працею. На другій — зображене «товариство» невеликого провінційного містечка Орнан, батьківщини художника, під час поховання на місцевому кладовищі. Контраст урочистості траурної церемонії і нікчемності людських пристрастей навіть перед обличчям смерті викликав і у критики, й у публіки бурю протестів, що зробило Курбе «знехтуваним»: 1875 року його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвавши його «Павільйон реалізму», і розмістив там 40 робіт, зокрема програмну картину «Майстерня художника». В каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи. бути не тільки художником, але й людиною, одне слово — творити живе мистецтво — таким є моє завдання». Він став членом Паризької комуни, а після її розгрому був вимушений емігрувати до Швейцарії.

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним для художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет.

У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Величезний внесок у реалізм зробили російські «передвижники» — учасники демократичного об’єднання «Товариства пересувних художніх виставок», створеного 1871 року, І. М. Крамськой, І. Є. Рєпін, В. І. Суриков, В. Г. Перов, О. К. Саврасов, І. І. Шишкін, І. І. Левітан, А. І. Куїнджі. Вони збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення і поетизацією рідної природи.

Імпресіонізм

В останній третині сторіччя на грані реалізму й декадансу з’являється новий напрям — імпресіонізм (від фр. impressionnisme, impression — враження). Імпресіонізм посів в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух тривав лише 12 років і охопив тільки 8 виставок.

Точкою відліку послужила творчість Едуарда Мане. Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не долучився. За рік до смерті в 1882 році він написав одну з найбільш довершених своїх картин — «Бар у Фолі- Бержер».

Як ансамбль художників, котрі захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе 1874 року, коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе

Клода Моне, Огюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едгара Дега, Берту Морізо. Представлений на виставці пейзаж Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дав назву творчості цих художників.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу, нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення — фотографії). З’явилася свіжість і безпосередність у зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі — на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, вони давали потрібний тон для глядача).

Постімпресіонізм

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами — так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Серед них — Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Вони вже не були однодумцями, але кожен з них шукав художні засоби і можливості для створення нового мистецтва, для пізнання не зовнішньої, а істинної суті речей. Своїм мистецтвом і життям вони заперечували буржуазний спосіб життя (син банкіра Сезанн відмовився від свого середовища, удачливий комерсант Гоген залишив кар’єру та сім’ю заради живопису і виїхав на Таїті, Ван Гог покинув проповідницьку діяльність). Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, однак прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Творчість Сезанна, Ван Гога і Гогена справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури.

ЗАПИШИ У РОБОЧИЙ ЗОШИТ

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН – роман, побудований на історичному матеріалі, відтворює у художній формі певну епоху, період історії.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВИЙ РОМАН – основний різновид реалістичного роману, для якого характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів.

АВТОБІОГРАФІЧНИЙ РОМАН – жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулу, є достовірними з його життя.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН – різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, що зумовлюють його вчинки та поведінку.

ФІЛОСОФСЬКИЙ РОМАН – різновид роману, в якому безпосередньо викладено світоглядну або етичну позицію автора.

 Запитання

1. Дайте визначення реалізму як напряму.

2.Дайте визначення літературного напряму.

4. Які історичні події визначили розвиток реалізму?

6. Дайте визначення соціально-психологічної прози.

7. Назвіть майстрів соціальної прози.

8. Назвіть улюблений жанр реалістів.

9. Визначте основні етапи літературного процесу XIX століття.

10.Чому XIX століття є «золотою добою» класичного роману?