[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (129,0 Кb) ]

З французької літератури

В абсурді — надій

"...Людина у боротьбі $ долею не Має інших аргументів, окрім того єдиного, що бона — людина, ось чому потрібно рятувати людину, якщо хочемо вряту­вати те уявлення, яке люди склали собі про життя."

А. Камю

Альбер КАМЮ

1913-1960

Французький есеїст, письменник, драматург, один із засновників французького "атеїстичного" екзистенціалізму. Справив знач­ний вплив на інтелектуальне життя повоєнної Європи. Творчість письменника розкриває абсурдність людського існування, єди­ним виходом з якої є бунт. Лауреат Нобелівської премії, яку йому було присуджено за "великий внесок у літературу, що висвітлив значення людської совісті".

Основні твори: романи "Сторонній" (1942), "Чума", "Падіння" (1956); п'єса "Калігула"; есе "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951).

 

1913 року, 7 листопада — дата народження. Дитинство та юність Альбера Камю минули у містечку Мондові в Алжирі, що був на той час колонією Франції, в сім'ї ельзаського землероба та служниці іспанського походження. Після загибелі в битві на Марні батька, Люсьєна Камю, сім'я — матір і двоє синів — перебралася до міста Алжир, столиці однойменного департаменту.

Державна стипендія надала десятирічному хлопцеві можливість відвідувати гімназію. Після її закінчення він вступив на філософсько-сторичний факультет місцевого університету (1932—1937). Проте філософської освіти він так і не здобув (через туберкульоз) і, за­мість жаданої учительської роботи, зайнявся журналістикою.

1930-ті роки. Перший, алжирський, період творчості. Уже двадцяти­річним юнаком Камю організовує самодіяльний театр і пише есе пля майбутньої книги — "Зворотна й лицева сторона" (1937) та "Шлюби" (1938). У цих коротких лірично-публіцистичних есе він уперше заявив про "всю абсурдну простоту світу". Абсолютний про­тест проти існування, названого письменником абсурдним, Камю висловив у п'єсі "Калігула", написаній у 1938 році. На цей період припадає і написання чернеткового варіанту роману "Сторонній" та нарисів до есе "Міф про Сізіфа".

1940-і роки. Бунт як життєва цінність. Навесні 1940 року письмен­ник перебрався до Франції і працює у паризькій "Парі-Суар". Але після окупації країни нацистами письменник відмовився співпра­цювати у профашистських газетах і повернувся до Алжиру (м. Оран), ~е закінчив "Міф про Сізіфа". У цьому філософському есе пись­менник досліджує нову етику, намагаючись обґрунтувати головний постулат екзистенціалізму про абсурдність існування. Основою світо­гляду сучасної людини, на думку Камю, має бути постійний протест проти абсурду. Цей прометеївський бунт дає можливість відмовитись від ідеї самогубства.

У 1942 році Камю повернувся у Францію, став активним учасником групи Опору "Комба", організувавши однойменний журнал. Ідеаль­ним прикриттям для підпільної діяльності стало видавництво "Галлі-мар", співробітником якого письменник залишився до кінця життя і де вийшли основні його твори.

Сенсацією в окупованій Франції стала повість Камю "Сторонній" (1942). Написана доступною мовою, ця повість виразила почуття цілого покоління, для якого війна стала руйнуванням всієї системи цінностей і яке даремно шукало сенс та мету життя. У своєму творі письменник розповів про юного алжирця Мерсо, який не знаходить жодного зв'язку із суспільством та його цінностями і, врешті-решт, за скоєне убивство його засуджують до страти.

Повоєнні роки. Боротьба триває. Після закінчення війни Камю пев­ний час продовжує працювати у "Комба", але у 1947 році він через політичні розбіжності залишив газету. Як одна з провідних постатей

у повоєнній літературі Франції, Камю сходиться з вождем екзис­тенціалізму Ж.-П. Сартром. Але незабаром їхні шляхи розійшлись. Однією з причин розриву стала збірка есе Камю"Бунтівна люди­на" (1951), в якій письменник виступає проти всіх ідеологій, що обмежують свободу людини. Таким чином, Камю виступив не тіль­ки проти фашизму, але й проти марксизму, прихильником якого був Сартр. У середині 50-х років письменник критикував тих, хто брав участь у придушенні народних повстань проти «соціалістично­го» тоталітаризму в НДР (1953) та Угорщині (1956).

Письменницьку славу Камю примножила поставлена одразу ж пі­сля війни п'єса "Калігула". У 1947 р. вийшов роман "Чума", а далі — п'єси "Стан облоги" (1948) і "Праведні" (1949), які з успіхом прой­шли на сценах паризьких театрів. Останнім твором письменника став роман "Падіння" (1956), у якому Камю ще раз зобразив нелюдськість ідеології як такої. У 1957 році він отримав Нобелівську премію, ста­вши наймолодшим лауреатом цієї почесної нагороди.

4 січня 1960 року Камю прийняв запрошення свого друга та видавця М. Галлімара повернутися в Париж не поїздом, а на автомобілі. Ма­шина, що зійшла з дороги, врізалась у дерево... Камю загинув.

Роман-притча Альбера Камю

За відомим висловом Камю, "абсурд має сенс лише настільки, на­скільки з ним не погоджуються". Письменник не обмежувався кон­статацією абсурдності буття, а й прагнув знайти позитивні вирі­шення, дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити. Важливим кроком на цьому шляху став роман "Чума", в якому відбу­вається перехід від "естетики абсурду" до "естетики бунту".

За жанровою природою даний твір— це роман-притча, належите він до поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що харак­теризується універсальністю й багатозначністю змісту. До того ж "Чума"— одне з найвидатніших явищ у цьому жанрі...

Фабула роману Камю — хроніка чумного року в Орані, жахливо: епідемії, яка вкинула городян у безодню страждань і смерті. Написа­на ця хроніка людиною, яка визнає лише факти й прагне до точності викладу, нічим не поступаючись заради красот стилю, її автор — доктор Ріє, який і за своїм інтелектуальним складом, і за родом за­нять шанує розум та логіку і не приймає двозначності, хаосу, ірраціо­нальності.

"Чума" Камю — роман філософський, і природно, що на першому плані в ньому філософська проблематика,  філософське,  тобто: узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інте­лектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор. Для них чума, зло— це щось невіддільне від людини та її існування, най­страшніша ж вона тим, що навіть той, хто не хворий, все одно носить хворобу в своєму серці.

В контексті роману чума — універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Бути "зачумленим", за Камю, — це не тільки чинити насильство, ай не повставати проти нього. "Зачумленість"— не тільки готовність убивати, ай примиренність з тим, що вбивають. "Зачумлений" кожен, хто активно чи пасивно на боці тих, сприяє тим, хто несе людям страждання і лихо. До "зачумленості віднесене й самовпевнене невігластво, причому Камю, цілком у дусі про­світників, вбачає у ньому чи не головне джерело зла: зло, що існує у світі, майже завжди є наслідком невігластва. Найжахливіше починається тоді, коли невігластво переймається певністю, що воно володіє абсо­лютним знанням, абсолютною істиною і починає діяти. Найстрашні­ше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме, і тому можна вбивати.

Слід, проте, зазначити, що Камю непокоїло не так зло саме по собі, як позиція людини перед лицем цієї невмолимої реальності буття. А це означає, що не метафізика зла, а гуманістична етика висуваєть­ся на перший план роману "Чума", визначаючи його провідні ідейно-тематичні мотиви. Свідомість того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхньої готовності самовіддано боротися з чумою. Автор шукає в лю­дині ті сили, ті потенції, які піднімають її проти зла, спрямовують на безкомпромісну боротьбу з ним. Він передусім знаходить їх у мораль­ній природі людини...

В контексті загальної філософсько-етичної концепції Камю та її еволюції боротьба з чумою прочитується як бунт проти абсурду, бо чума за цією концепцією є не що інше, як загострене, граничне його вираження. Причому це бунт, вільний від утилітарно-практичних ці­лей та мотивів, не лише особистих, ай суспільно-історичних.

Роман "Чума" в його філософсько-інтелектуальному змісті мож­на розглядати як своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам, котрі виступають носіями автор­ської ментальності, різних її аспектів і тенденцій. А це означає, що вони є передусім втіленнями певної ідеї, в цьому їхня серцевина, їхня суть, хоч письменник і наділяє кожного індивідуальними рисами характеру.

 (За Д. Наливайком).

 

ЧУМА

Частина перша

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на пер­ший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя, — словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з'являю­ться кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого по­мешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачив­ши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незви­чайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затяв­ся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.

Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом? з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перевимовляв цю назву з мрійливим захопленням. Це, мовляв, Рим за­пахів, земля обітована всіх парфумерів, і хто не пройшов тутешньої школи, той не має права зватися майстром.

• Я зустрічаю пані Отон, вона їздила провідати моїх батьків. Засвистів потяг.
• Щури... — почав слідчий.

Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.

—   Ет, — озвався він, — пусте.

Усе, що йому запам'яталося від тої хвилини, був залізничник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.

По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому, Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортив­ному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумни­ми очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв'ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

• Авжеж, — відповів той.
• ...