[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (76,0 Кb) ]

Вступ. Історико - соціальна характеристика доби. Найвідоміші представники авангардистських і модерністських течій першої половини ХХст.

Якщо у середині XIX ст. поезія перебувала у тіні могутнього розвитку прози й особливо класичного роману, що представляв цілісну картину суспільного й особистого життя, то вже на межі ХІХ-ХХ ст. криза раціоналістичної системи уявлень привела до поширення ліричного начала (зокрема - і у прозі), яке наголошувало на специфіці світосприйняття відокремленого від соціуму індивіда, на його безпосередніх контактах з природою, іншою особистістю, культурою тощо. На початку XX ст. поетична творчість як один із найпотужніших засобів мистецького самовиявлення розквітає у небувалому розмаїтті форм, перетворюється на експериментальний майданчик для апробації усіляких ідей щодо докорінного оновлення мистецтва. Мабуть, ніколи раніше в історії літератури не існувало такого багатства найрізноманітніших поетичних течій, шкіл, творчих програм, що співіснували у межах однієї доби. Ця доба подарувала світовій культурі плеяду яскравих майстрів слова. Провідна ж роль у поезії цього періоду належала авангардистським і модерністським тенденціям.

Авангардизм (франц. avant gardisme, від avant-garde - передовий загін) - умовний термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. і рішуче поривали з попередньою літературною традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми смаку публіки.
Авангардистське мистецтво вирізняють життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу, настанова на руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї течії походить від латинського слова expression що означає «вираження». Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску.
Ця течія розвивалася переважно у німецькомовних країнах у період від 1905 до 1925 р. Вона була своєрідною реакцією на гостру соціоісторичну кризу, що призвела до Першої світової війни, революцій та краху імперій у першій чверті XX ст.
Експресіонізм з притаманним йому наголошенням на оголеній емоції потрясіння відбивав також кризу раціональних засад західної свідомості. Він набув розвитку не лише в літературі, айв образотворчому мистецтві (О. Ко-кошка, Е. Гекель, П. Клеє, Е. Мунк , Е. Нольде та ін.), кінематографі (Ф. Мурнау, Р. Вінс, Ф. Ланґ та ін.). Цікаво, що саме естетика експресіонізму надала в образотворчому мистецтві поштовх до інтенсивного розвитку плаката, а в кіно - тієї лінії, що згодом трансформувалася в маскультурі у так звані «фільми жахів».Представниками експресіонізму в літературі були Ґ. Гайм, Ф. Верфель, Ґ. Тракль, Ґ. Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на українських майстрів красного письменства, зокрема на М. Бажана. Провідними настроями експресіоністської лірики є жах, розпач, почуття болісної залежності сучасної особистості від соціальних та історичних зламів, очікування апокаліптичної катастрофи, відчайдушний пошук втрачених моральних засад буття. Поети, що належали до цієї течії, змальовували світ, охоплений злом, потворністю, хаосом, руйнівними силами. При цьому зовнішнє і внутрішнє буття зливалися: потрясіння ліричного «я» подавалося як потрясіння дійсності. Експресіоністську поетику вирізняють загострена емоційність, гротескність образів, «вибухове» слово, плакатність письма.
До експресіоністської течії значною мірою була дотична творчість австрійця Ґеорґа Тракля (1887-1914). Доля цього митця була трагічною: не витримавши жаху Першої світової війни, він вчинив самогубство. У своїх віршах Ґ. Тракль створював картини світу, що перебуває у стані занепаду, розпаду, згасання. Ці картини, забарвлені настроями жаху й тривоги, очікуванням вибухів зла, оберталися в траклівській поезії, як у калейдоскопі. Слід підкреслити, що вони були не «фотографіями» зовнішнього світу, а елементами духовного стану ліричного героя.
Відтворення у нових художніх формах хаосу, спричиненого Першою світовою війною, визначало також поетику дадаїстської течії (її представники - Трістан Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М. Янко та ін.).
Назва цієї течії походить від слова «дада». У «Маніфесті 1918 р.» її лідер Трістан Тцара пояснив: «Мовою негритянського племені Кру воно означає хвіст священної корови, в деяких регіонах Італії так називають матір, це може бути позначенням дитячого дерев'яного коника, подвійним ствердженням у російській та румунській мовах. Це може бути й відтворення незв'язного дитячого белькотіння. В усякому разі - щось абсолютно безглузде...» Місцем народження дадаїстів не випадково стала Швейцарія -нейтральна країна, що дала притулок митцям з ворогуючих держав, яких об'єднували антивоєнні та анархістські настрої. «Ми знали, - проголошував той же Трістан Тцара, - що війну не припинити, якщо не вирвати її коріння. Всі вияви цієї так званої цивілізації нам набридли - самі її підвалини, її логіка, її мова. І ось обурення набуло таких форм, в яких гротескне й абсурдне брало верх над естетичними цінностями». Ідею протесту проти війни, тісно пов'язану з ідеєю бунту проти самих засад західної цивілізації, яка цю війну уможливила, дадаїсти увиразнювали у підкреслено антиестетичних, епатажних формах. Головним принципом дадаїстів була настанова на створення зразків «антимистецтва». Вони широко практикували безглузді сполучення слів і звуків, набори випадкових предметів, псевдомалюнки, використовували елементи звуконаслідування, «механічного» віршування - одне слово, все те, що викривало нісенітність буття. Одним із найважливіших художніх відкриттів дадаїстів був колаж.
Колаж (від франц. collage - букв, наклеювання) - технічний прийом в образотворчому мистецтві, який ґрунтується на введенні у твір різних за фактурою та кольором предметів: шматків газет, афіш, шпалер тощо. У широкому розумінні колаж - це включення за допомогою монтажу в твори літератури, театру, кіно, живопису, музики різностильових об'єктів або тем для посилення естетичного ефекту.
Дадаїстська течія проіснувала недовго - від 1916 до 1922 р. Однак на її художні відкриття спиралися представники багатьох авангардистських течій, що виникали упродовж усього XX ст. (скажімо, хепенінг, перформанс, концептуальне мистецтво тощо). Найближчим сусідом дадаїзму в культурному просторі був сюрреалізм - одна з найпотужніших авангардистських течій першої половини XX ст. (в яку, до речі, влилися і деякі дадаїсти).
Слово «сюрреалізм» буквально перекладається з французької як «надреалізм». Теоретики цієї течії трактували «надреальне» як царину «абсолютного», що є «водночас реальністю і Мнргнням, духом і світлом, поза всіма протилежностями і окремішностями...» (Г. Пікон).
Сюрреалістська течія виникла у 10-20-і роки XX ст. у Франції. її найяскравішими представниками у літературі були І А. Бретон, Л. Араґон, Ф. Супо, Поль Елюар, А. Арто, Трістан Тцара та ін., в образотворчому мистецтві - М. Ернст, Г. Лрн, С. Далі та ін., у кінематографі - Л. Бунюель та ін. Засадничим принципом сюрреалістської поезії було «автоматичне письмо» - швидкісне, майже вільне від редагування перенесення на папір слів, уривків мовлення, асоціацій, образів, спонтанних «осяянь», нав'язливих видінь, що раптово здіймаються з глибин підсвідомого.Характерна для сюрреалістів настанова на занурення у глибинні психічні механізми людини (у сферу снів, марень, галюцинацій, кошмарів тощо) була по суті суголосна ідеям видатного теоретика та практика психоаналізу 3. Фройда. Поети, які належали до цієї течії, розвивали принципи асоціативної образотворчості, яка спиралася на практику несподіваного зближення віддалених реалій, завдяки чому, за словами Л. Араґона, народжувався «приголомшливий образ, що знищує світ». Чим віддаленішими будуть ці реалії, стверджував поет П. Реверді, тим могутнішим буде образ, тим більше буде в ньому «емоційної сили й поетичної реальності». Одним з найталановитіших представників сюрреалізму був французький поет Поль Елюар (справжнє ім'я - Ежен Еміль Поль Грендель, 1895-1952). Цей лірик, як пише сучасний український учений Д. Наливайко, «не міг погодитися з тим, що поезія сходить до "автоматичного письма", він залишався чудовим ліриком... Він використовував сюрреалістську техніку, те ж "автоматичне письмо", "несподіване зближення образів" тощо, але це не призводило до витіснення ліризму, а, навпаки, надавало йому свіжості й проникливості, індивідуальної неповторності...»
Згодом сюрреалістський рух поширився далеко за межами Франції. Під впливом його естетичних ідей перебували видатні поети інших країн: Пабло Неруда, П. Целан, В. Незвал, зокрема й українські майстри слова, як-от: П. Тім чина, Василь Барка, М. Хвильовий, М. Куліш та ін. Особливо цікаво трансформувався сюрреалістський художній досвід у поезії та драматургії іспанця Федеріко Ґарсіа Лорки (1898-1936). Трагічна розв'язка його життя (на злеті творчих сил Лорка був розстріляний франкістами) стала своєрідним символом долі митця доби тоталітарних режимів і воєн XX ст. У творчості Лорки сюрреалістські тенденції схрестилися з традиціями національної народнопісенної культури та здобутками вітчизняної барокової лірики. Внаслідок такого поєднання виник унікальний міфопоетичний світ, густо забарвлений «місцевим колоритом» і спрямований на відтворення «колориту духовного».
Мистецтвом майбутнього проголосив себе на світанку XX ст. футуризм (від лат. - майбутнє). Ця авангардистська течія особливо інтенсивно розвивалася у мистецтві та літературі 10-30-х років XX ст. Батьківщиною футуризму була Італія, його «хрещеним батьком» - італійський поет Філіппо Томмазо Марінетті. Футуристська естетика ґрунтувалася на відмові від культурної спадщини («Ми вщент рознесемо всі бібліотеки, музеї»), епатажному, ба навіть підкреслено агресивному ствердженні художнього експерименту. При цьому ідея революції у мистецтві пов'язувалася з ідеєю «глобальної переробки Всесвіту». У своїй творчості італійські футуристи прагнули віддзеркалити енергію, динамізм, «техніцизм» сучасної цивілізації, представити свідомість «людини натовпу». Ось одна з характерних футуристських декларацій: «Оспіваймо натовпи, захоплені працею або повстанням; оспіваймо цехи та будови, осяяні електричними місяцями, заводи, підвішені до неба димами своїх труб... широкогруді локомотиви, що поглинають простір, запаморочливий літ аеропланів».
Культ сили, що його утверджували футуристи, був по суті поетичною реалізацією деяких ідей Ф. Ніцше, пов'язаних з його концепцією «надлюдини». Марінетті, до речі, згодом підтримав фашистську диктатуру Муссоліні. Цей зигзаг індивідуального шляху поета відбиває певну тенденцію в авангардистській літературі, а саме перехід окремих її представників від позиції заперечення старого світу та старої культури на позицію політично заангажованого мистецтва, яка у ряді випадків означала цілеспрямоване пристосування творчості до обслуговування тоталітарного режиму.Футуризм вважає за необхідне повне знищення синтаксису та пунктуації, скасування прикметників і прислівників, вживання дієслова лише в неозначеній формі... Італійські авангардисти - за образну насиченість твору: "Тільки дуже образна мова здатна охопити всю багатоманітність життя та його напружений ритм". Рух життя слід відтворювати "ланцюгом асоціацій". Футуристи бажали створити так звану "бездротову уяву" та "вільні слова", завдяки чому можна виконати завдання мистецтва, як його бачили футуристи, -залишити у творі лише "неперервний ряд образів".
Настанова на образну насиченість поезії була також засадничим принципом творчої програми імажистів. Сама назва цієї течії, що склалася в англо-американській поезії у 10-х роках XX ст., засвідчує пріоритетність образу (англ. imagism, від франц. image - образ). Вірш усвідомлювався її представниками як ланцюг самодостатніх образів-асоціацій.
Головним теоретиком імажистської течії був англійський поет і філософ (учень мислителя А. Берґсона) Т.Е. Г'юм. Він висунув ідею створення поезії «чистої образності» за не-суттєвості тематики. Імажисти культивували «звільнений образ», що існує в асоціативному просторі, прийоми «точного зображення», яке ґрунтується на предметності, чіткості та ясності поетичної мови.
З-поміж поетів, що відчули на собі вплив імажистської естетики, були Е.Л. Паунд, В.К. Вільямс, Д.Г. Лоуренс та ін. Деякий час а цією школою був пов'язаний естетичний пошук одного з найяскравіших поетів-модерністів, Нобелівського лауреата Томаса Стпернза І .типи (1888-1965). Творчість цього митця належить до найскладніших, майже езотеричних явищ літератури XX ст. У своєму творчому розвитку Еліот пройшов шлях від лірика, зосередженого на увиразненні глибокої кризи західної культури (кульмінацією цих настроїв стала поема «Спустошена земля», що містила відповідну до назви метафору духовного стану тогочасного західного світу), до митця, захопленого відкриттям джерел духовності у царині релігійного переживання та містичного одкровення. Впроваджуючи у свою лірику новації модерністської літератури (зокрема, елементи «потоку свідомості», гри з підтекстом і контекстом, монтажу), Еліот у той же час спирався на літературно-культурну традицію, художні та духовні досягнення класики. Зріла поезія цього митця розвивалася у річищі «неокласичної» модерністської поезії.
Неокласицизм (від грец. пеоз - новий і класицизм) - умовна назва для позначення тенденцій у поезії межі ХІХ-ХХ ст., що спиралися на «класичну норму», яка передбачала досконалість форми та ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Неокласичні тенденції простежуються в ліриці таких модерністів, як Т.С. Еліот, П. Валері, P.M. Рільке, О. Мандельштам та ін. Неокласична модерністська поезія стала вершинним явищем елітарної літератури XX ст.
Ще одним яскравим явищем елітарної модерністської лірики був герметизм. Ця течія, що розвивалася в італійській поезії у 20-40-х роках, спиралася на принципи «закритого», ізольованого від світу мистецтва. її представники -Дж. Унґаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо та ін. Для герметизму була характерна спрямованість до виявлення символічних можливостей поетичного слова, що має передати читачеві най-ширші контексти зовнішнього й внутрішнього світів. Внаслідок багатозначності образів герметичний твір припускав водночас кілька тлумачень і нерідко взагалі не підлягав осягненню в межах традиційної логіки.
Авангардистські та модерністські тенденції розвивалися і в поезії західних слов'ян. Так, у польській поезії склалася модерністська група «Скамандр». її естетична програма передбачала орієнтацію на літературну традицію, наближення тематики й мови поезії до щоденного життя. Найталановитішим представником цієї групи був Юліан Тувім (1894-1953) - поет, що зажив слави справжнього віртуоза слова. Його лірика вирізнялася вітальною спонтанністю, пафосом життєствердження, поєднанням оновленої романтичної традиції з самобутнім національним колоритом.
Ця течія увібрала естетичний досвід сюрреалізму та футуризму, проте більшою мірою, ніж європейський авангард, вона була орієнтована на широкий читацький загал. Пошук нових засобів естетичного самовираження поєднувався у пое-тистів з настановою на передачу «радості життя». Поетизм сприяв посиленню ліризму, емоційної безпосередності, розвитку вільного асоціативного мислення та нових віршових структур у чеській поезії.
Художні відкриття авангардизму й модернізму визначили шляхи розвитку поезії у XX ст.

Серед найвідоміших постатей модерністської поезії першої полови­ни XXст. були Т. С Еліот й Ф. Гарсіа Лорка, Г Аполлінер і П. Елюар, Г. Тракль і Р.МРільке, В. Незвал і К.І. Ґалчинський.

Томас Стернз Еліот (1888—1965) — один з метрів модерністської поезії, лауреат Нобелівської премії (1948) "за пріоритетне новаторство у становленні сучасної поезії". Найвідоміші свої твори Еліот написав у 1920—1930-і роки. Славу йому принесла поема "Безплідна земля " (1922), що передавала трагедію післявоєнного буття. її розглядали як твір "втраченого покоління ", але Еліот писав радше про втраченість усього людства, усієї західної цивілізації. Поезія Еліота доволі склад­на, "зашифрована ", містить чимало літературних натяків іремінісценцій (поетичних цитат). Через те його вірші важко піддаються не тільки розумінню, а й перекладу.

Одним із чільних модерністів був французький поет Поль Елюар (1895—1952). Він брав участь у Першій світовій війні, а свої фрон­тові враження виклав у поетичній збірці "Борг і тривога " (1917). У30-іроки він став активним антифашистом, брав участь у русі

Опору. В окупованому німцями Парижі поет створив збірки віршів "Відкрита книга І" (1940) і "Відкрита книга П" (1942). Поетичним маніфестом Опору став Елюарів вірш "Свобода "з книги "Поезія і прав­да " (1942). Його переписували, читали на мітингах, підпільно розпо­всюджували. Після війни Елюар виступав і як майстер любовної лірики, і як поет-громадянин, патріот, борець за мир.

Найвизначнішим поетом Іспанії XX ст. був Федеріко Гарсіа Лорка (1898—1936). Славу йому приніс поетичний цикл "Циганське романсе- ро" (1928), у якому Лорка відродив старовинний іспанський жанр романсу з його поєднанням ліричного й оповідного начал, гострим сюжетом і драматичністю. Поет активно послуговувався фольклорними образа­ми, символами, повторами, творячи власний міф засобами фрагментарної композиції. У 1930-і роки Лорка проявив себе і як визначний драматург. Вершиною його драматургії є так звані "андалузькі трагедії": "Крива­ве весілля ", "Єрма ", "Донья Росіта ". Поет став жертвою фалангіс­тів, які розстріляли його через місяць після початку громадянської війни в Іспанії.

Одним з найталановитіших австрійських поетів-експресіоністів був Георг Тракль (1887—1914). Поезії Тракля — "Людство", "Псалом", "Зимові сутінки ", "Пісня про Європу ", "Сонце ", "Літо ", "Весна душі", "Гродек ", "Мовчазним " — пройняті безвихідною тугою, апокаліптич-ними візіями спустошеної й спаленої землі, пророцтвами про загибель світу.

Найвизначнішим чеським поетом XX ст. став Вітезслав Незвал (1900—1958). Вже перша збірка Незвала "Міст", яка побачила світ у 1922 році, привернула увагу критики і читачів. Але справжню популяр­ність поетові здобула поема "Дивак-чародій", у якій Незвал порушує складні проблеми сенсу життя і мистецтва, природи людського щас­тя, суті тих історичних змін, які принесла у людське суспільство революція. Поема насичена яскравими фантастичними образами і кар­тинами, поєднуючи сюжетну й асоціативну композиції.

Ще за життя здобув славу одного з найоригінальніших польських поетів XX ст. Константи Ільдефонс Ґалчинський (1905—1953). Химер­ність і екстравагантність — провідні риси поетичного стилю Ґалчжського, який і досі залишається одним із найпопулярніших польських поетів. Ґалчинський належав до модерністської поетичної групи "Квад­рига ". Орієнтація на принципи модерністської поетики простежуєть­ся у його найвідоміших творах — сатиричній поемі "Кінець світу", поемах "Бал у Соломона ", "Народне гуляння ".

Запитання

1. Яким чином література на межі XIX-XX століть тісно пов'язана з усіма перипетіями свого часу?

2. Назвіть найбільш прикметні чинники літературного розвитку в першій половині XX ст.

3. Дайте загальну характеристику модерністської літератури.

4. Які течії і напрями належать до авангардистської літератури ? Дайте їх загальну характеристику.