Меню сайту

Категорії розділу
Лекції І семестр [10]
Лекції ІІ семестр [16]
Список літератури [2]

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 85

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Ернест Міллер ХЕМІНҐУЕЙ

[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (95,0 Кb) ]

З  ЛІТЕРАТУРИ  США

Перемога — в поразці

"...Творчістьце у кращому випадку самотність... "Бо ж пись­менники творить наодинці, і, якщо він достатньо вправний письмен­ника йому доводиться щодня Мати справу звідністючи  віє відсут­ністю. "

Е. Хемінгуей, з Нобелівської лекції

Ернест Міллер ХЕМІНҐУЕЙ

1899-1961

Один із найзначніших американських письменників XX століття, художник трагіко-героїчного світовідчуття. Писав "тільки про те, що бачив". Навмисний примітивізм, авторська відстороненість, "рубані" репліки, "підтекст", внутрішні монологи — неод­мінні атрибути неповторної прози Хемінгуея. Лауреат Нобелів­ської премії.

Основні твори: романи "Фієста (І сонце сходить)" (1926), "Про­щавай, зброє!" (1929), "По кому подзвін" (1940), повість "Старий і море" (1952) та ін.

Письменник народився 21 липня 1899 р. у містечку Оук-Парк, що поблизу Чикаго, у багатодітній сім'ї лікаря. Найстарший із шести дітей, Ернест вчився у міській школі, але постійно тікав з дому, працюючи під час своїх мандрів поденником на фермах, офіціан­том, тренером з боксу. Після закінчення школи він їде у Канзас і розпочинає репортерську роботу в газеті "Канзас-Сіті". Після вступу США у Першу світову війну Хемінґуей з автоколоною Червоного Хреста вирушає в Європу санітаром. У 1918 р. він був важко  поранений. Після війни Хемінґуей був кореспондентом кількох американських газет у Європі і на Близькому Сході. 20-і роки. Початок творчості. З початку 20-х років, оселившись у Парижі, Хемінґуей розпочав літературну творчість. У своїх ранніх творах письменник виступив як представник і співець "втраченого покоління" — генерації, доля якої була покалічена війною. Ця тема набула яскравого втілення як у першій книзі письменника "Три оповідання і десять віршів" (1923), так і в романі "І сонце сходить" ("Фієста"). У 1929 р. Хемінґуей публікує другий свій роман — "Про­щавай, зброє!", що мав величезний успіх у критиків та читачів. У цьо­му, сповненому ліризму і гіркоти творі переплітаються дві теми — тема війни! тема кохання.

30-і роки. На передньому краї. Успіх романів "І сонце сходить" та "Прощавай, зброє!" забезпечив письменникові матеріальну незалеж­ність. Хемінґуей оселяється у Флориді. Цілком віддавшись полю­ванню та риболовлі, письменник мандрує Африкою, де полює на левів та носорогів, відвідує. Іспанію. Під час громадянської війни в Іспанії бере безпосередню участь у боротьбі республіканців із за­колотниками.

"По кому подзвін" (1940). Найзрілішим твором Хемінґуея, його "най­улюбленішою дитиною", став роман "По кому подзвін". Роман при­свячений боротьбі іспанського народу проти франкістів. Саме ця шляхетна ідея надихає головного героя книжки — американського добровольця Роберта Джордана — на боротьбу проти фашистів.

У роки Другої світової війни Хемінґуей був військовим журналіс­том, брав участь у воєнних операціях американських збройних сил, визволяв Париж від німецьких окупантів. Після війни письменник знову повертається до свого дому поблизу Гавани.

1952: "Старий і море". Справжній смак тріумфу Хемінґуей відчув у 1952 році, опублікувавши у журналі "Лайф" повість "Старий і море". Цей твір миттєво набув всесвітнього розголосу, а в 1953 році письменник став лауреатом Пулітцерівської премії.

У 1954 році Хемінґуею присуджують Нобелівську премію з літе­ратури "за майстерність розповіді, вкотре продемонстровану в "Ста­рому і морі", а також за вплив на сучасну прозу".

Останні роки письменника були позначені смугою нещасть: автомобільні та авіаційні катастрофи, важкі травми, втрата близь­ких. Вкотре вийшовши з лікарні і переконавшись, що він не в змозі більше писати, Хемінґуей повернувся у свій дім, у Кетчем (штат Айдахо), і вранці 2 липня наклав на себе руки. У некролозі американський критик Едмунд Вілсон відзначив, що "ця подія схожа на те, так мовби раптом обвалився один з наріжних каменів нашого покоління".

 

                                                             Повість "Старий і море"                   

Повість-притча Е. Хемінґуея "Старий і море" написана у 1950— 1951 роках на Кубі, де письменник жив в останній період свого жит­тя. Опублікована восени 1952року в журналі "Лайф " і тоді ж видана окремою книгою.

Повість, останній творчий злет прозаїка, являє собою видатний твір літературної мариністики. В яскравих образах, що легко запам'я­товуються, Хемінґуей змалював драматичні епізоди подвигу старого рибалки і точно відтворив величні карибські пейзажі. Разом з тим ця повість прочитується і як екзистенціалістська парабола про людську долю, про драму самотньої людини, що вступила у бій зі сліпою сти­хією і вийшла з цієї сутички переможцем. Варіюючи тему раннього оповідання Хемінґуея "Непереможений ", повість утверджує його улюб­лену ідеологему "перемога в поразці"— про духовну мужність людини, що зазнав фізичного краху.

У повісті, наповненій багатою символікою, проступає архетип-лейтмотив американської літератури — поєдинок між: впертим мо­ряком і зловісною рибою.

В образі кубинського рибалки, що виступає уособленням нездолан­ної відваги, чи, кажучи словами американського філософа П. Тілліха, "мужності бути ", втілились риси попередніх героїв Хемінгуея — Гаррі Моргана з роману "Володіти і не мати", партизана Ансельмо з роману "По кому подзвін", старого селянина з нарису "Старий біля мосту". В образі старого натяком виникають і паралелі з євангельським сю­жетом про хресні страждання Христа. Так, знаходячись на останній межі сил після виснажливої боротьби з марліном, Сантьяго видає жалібний стогін — "слово, позбавлене змісту, швидше звук, який ми­моволі видає людина, відчуваючи, як цвях, пронизавши його долоню, входить в дерево".

Слова Сантьяго "людина не для того створена, щоб зазнавати поразки. Людину можна знищити, але її не можна перемогти"— слід розуміти не лише як вираження гуманістичного пафосу повісті, але як квінтесенцію творчості письменника, його моральної філософії — культу мужності, непохитної, упертої волі до життя.

(За О. Алякринським).

 

 

 

 

СТАРИЙ І МОРЕ

(Скорочено)

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстримі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно заіао1, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як ста­рий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, ски­далося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали гли­бокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являються від сонячного проміння, відбито­го тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

—   Діду Сантьяго, — сказав йому хлопець, коли вони піднімали­
ся від берега, де залишили човен, — я міг би знову ходити в море
з тобою. Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

  • Ні, — відказав старий. — Ти тепер на щасливому човні. Зали­шайся там.
  • Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд верта­вся ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.
  • Пригадую, — сказав старий. — Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.
  • Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.
  • Знаю, — сказав старий. — Так і має бути.
  • Він зневірився.
  • Еге, — сказав старий. — А от ми — ні. Правда ж?
  • Правда, — відповів хлопець. — А що, як я почастую тебе пи­вом на "Терасі", а тоді вже віднесем додому снасть?

— Чому ж ні? — сказав старий. — Як ведеться між рибалками.
Вони сіли на "Терасі", й багато хто з рибалок почав кепкувати із

старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, — вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упо­перек на дві дошки, а тоді, узявшись по двоє за кінці дощок і хита­ючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану.

Категорія: Лекції ІІ семестр | Додав: pletunya1 (2019-01-07)
Переглядів: 310 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт

Пошук

...
Погода

ФОТОГАЛЕРЕЯ

 

ВІДЕОГАЛЕРЕЯ

 

ОСВІТЯНСЬКІ САЙТИ

 
Друзі сайту


Copyright MyCorp © 2024
uCoz