Австрійський письменник, який здобув всесвітню славу вже після своєї смерті. У центрі його творчості — приречена на жалюгідне існування "маленька" людина у ненависному дегуманізованому світі. Неповторна художня атмосфера творів письменника наси­чена химерними переплетіннями реального та нереального, що утворюють похмуру фантасмагорію, сповнену розпачу і зневіри. Усі свої твори Кафка заповів спалити після його смерті.

Основні твори: оповідання "Вирок" (1912), "Перевтілення" (1912); незакінчені романи "Процес" (вид. 1925), "Замок" (вид. 1925).

Народився Франц Кафка 3 червня 1883 р. у Празі, тоді — одному з міст Австро-Угорської імперії, в німецькомовній єврейській ро­дині. Після одержання атестату зрілості у 1901 році він розпочав вивчати хімію, а згодом — германістику та історію мистецтв. Про­те, врешті-решт, за наполяганням батька, йому довелося закінчити юридичний факультет Празького університету. У 1902 році Кафка заприязнився з письменником Максом Бродом, котрий познайомив  його з літературним середовищем Праги і став довічним другом. Здобувши ступінь доктора юриспруденції (1906), Кафка влаштувався працювати страховим агентом. Разом з Бродом у 1911-1912 роках письменник багато подорожував Німеччиною, Францією та Італією. Ці нетривалі мандрівки на деякий час принесли Кафці щастя і ду­шевний спокій.

1912. Видатні оповідання. Малу прозу Кафка почав писати ще у шкільні роки, проте згодом знищив ці твори. У 1912 році він створив свої найзнаменитіші оповідання: "Вирок", темою якого є конфлікт батька і сина, та "Перевтілення" - про фантастичне пере­творення людини на комаху. Ці та інші оповідання письменника увійшли до його нечисленних прижиттєвих збірок: "Спостережен­ня" (1913), "Сільський лікар" (1918) і "Художник голоду" (1924). Хоча Кафка писав порівняно багато, але друкуватися не поспішав. Письменник докладав чимало зусиль для того, щоб дослідити і зрозуміти конкретні причини, які перетворюють життя на щось вороже людині. Про це свідчить роман "Зниклий безвісти", який Макс Брод при публікації назвав "Америка" (розпочатий у 1913 р.). В основу сюжету "Зниклого безвісти" покладені пригоди скромно­го і наївного юнака Карла Росмана, вигнаного з батьківського дому в Празі. Але визначальне для світогляду письменника переконання в безпорадності людини перед всевладдям невідомих, таємничих сил, думки про фатальну приреченість індивіда найповніше і найяскра­віше втілені у двох найзнаменитіших творах Кафки — незакінчених романах "Процес" і "Замок".

У "Процесі" автор, використовуючи то алегорію, то натяк, то символічну притчу, химерно поєднуючи фантастику і реальність, розповідає про долю головного героя Йозефа К., заарештованого невідомою владою і до закінчення судового процесу залишеного на волі, намагаючись довести винуватість людини як такої. Неможли­вість досягнення людиною свободи взагалі — такий песимістичний висновок останнього роману письменника "Замок".

1917. Фатальний рік. Цей рік став чи не найтрагічнішим у житті Кафки: у нього виявили туберкульоз. Ускладнювали його стан і не­прості взаємини з батьком. Письменник усе життя прагнув позбу­тися психологічного тиску з боку родичів, але так і не зміг. Про свої складні стосунки з родиною, від якої він все життя матеріально залежав, Кафка розповів у "Листі до батька" (1919), сповненому пронизливих, а часом і принизливих подробиць, і все-таки прой­нятому хворобливою відданістю рідній домівці, де його вважали  невдахою, а в останні роки життя, ймовірно, і тягарем. Тоді ж, у 1920 році, спалахнуло кохання Кафки до чеської журналістки Мілени Єсенської, з якою він листувався до 1923 року.

Навесні 1922 року Кафка за станом здоров'я пішов на пенсію. Після тривалого лікування сорокарічний письменник помер в од­ному з санаторіїв Нижньої Австрії. У своєму заповіті Кафка зажа­дав, щоб усі його твори (здебільшого неопубліковані) спалили після того, як він помре. Проте Макс Брод не виконав останнього поба­жання свого друга.

Посмертна слава. Всесвітньо відомим письменником Кафка став пі­сля Другої світової війни. За кількістю публікацій і літературознав­чих праць про його творчість Кафка посідає одне з перших місць у світі. Провідні європейські та американські критики проголосили його батьком сюрреалізму і новітнього символізму, літературним пророком екзистенціалізму.

Загалом творча спадщина письменника складається з десяти то­мів, хоча те, що сам Кафка вважав за потрібне опублікувати — це лише незначна частина створеного ним.

"Перевтілення "

Оповідання Ф. Кафки "Перевтілення" було написане наприкінці 1912року, а вперше опубліковане у 1915році видавництвом "Курт Вольф" (Лейпциг) і перевидане в 1919році. Писалося воно в атмосфері загост­рених стосунків із сім'єю. "Ви мені всі чужі, — сказав Кафка матері, судячи із запису у щоденнику, — ми родичі тільки по крові, але це ні в чому не виявляється ". В листі до батька нареченої він написав: "На­скільки я здатен оцінювати своє становище, я загину через службу, причому загину дуже швидко ".

Обидва цих мотиви — відчуження від сім 1 і загибель через службу — чітко простежуються в оповіданні. При всій фантастичності сюже­ту (перевтілення героя в жахливу комаху) тут наявна нещадна, фізіоло­гічно достовірна детальність описів. Суміщення картини страждань Грегора Замзи з панічною втечею сім 7 від нього створює драматичний ефект такої сили, що кава, яка цебенить на килим з перевернутого кавника, раптом "набуває розмаху водоспаду ".

Зміна масштабів має в оповіданні велике значення, оскільки разом з героєм перевтілення зазнає весь навколишній світ. Тісний простір під диваном тепер найкраще влаштовує головного героя не стільки через зміни орієнтації його тіла, скільки через якесь внутрішнє стиснення. Кімната Замзи, де він прожив багато років, тепер лякає його своїми розмірами, а світ за вікном — єдина обіцянка свободи — перетворюється на пустелю, "в яку непомітно для ока злилась сіра земля і сіре небо ". Туга за людським співчуттям і неможливість близькості з людьми, ще більш підкреслені Кафкою у пізніших творах, наприклад, в романі "Про­цес ", змушують Замзу визнати, що єдиним виходом для нього є смерть. Людський суд, що своєю механічною дією нагадує заведений будильник, дзвінок якого герой не почув, назавжди закриває йому всі дороги до життя (звідси часте згадування стін і дверей з ключами, що стирчать із замків).

Людське і тваринне існування однаково неможливі для нього через метафізичну несумісність. "Я прагну оглянути все співтовариство лю­дей і тварин, пізнати його головні пристрасті, бажання, моральні ідеали, звести їх до простих норм життя і у відповідності з ними самому якомога швидше стати обов'язково приємним...", — читаємо запис у щоденнику письменника. Таким чином, перевтілення виявляється зворотним результатом зусиль стати звичайною людиною, наслідком фатального порушення законів внутрішнього життя. Замза перетво­рюється на тварину тільки через щиру і відчайдушну спробу перевтіли­тися. Типологічно сюжет оповідання Ф. Кафки близький до "Мета­морфоз" Овідія.

(За В.Осадченком).

ПЕРЕВТІЛЕННЯ

Скорочено

І

Одного ранку, прокинувшись від неспокійного сну, Грегор Зам­за побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Він лежав на твердій, схожій на панцир, спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ще ледь трималася ковдра, готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг, безпорадно метлялися йому перед очима. "Що зі мною сталося?" — думав він. Це був не сон. Він лежав у своїй кімнаті, звичайній невеликій людській кімнаті, серед чоти­рьох добре знайомих стін. Над столом, на якому розкладено загорнуті кожен окремо взірці сукна — Замза був комівояжером, — висів малюнок, що його він недавно вирізав з ілюстрованого журналу й заправив у гарну позолочену рамку. На малюнку зображено даму в хутряному капелюшку й хутряному боа. Дама сиділа рівно й виставляла глядачеві важку хутряну муфту, в якій її руки тонули

по самі лікті.

Грегор перевів погляд на вікно, і від того, що погода така пога­на, — чути було, як тарабанить дощ по блясі на підвіконні, — йому стало зовсім сумно. "А що, коли б я ще трохи поспав і забув усі химери", — подумав він. Але про це годі й згадувати, бо він звик спати на правому боці, а в теперішньому своєму стані не міг перевер­нутися. Хоч як він борсався, щоб перекинути своє тіло на правий бік, воно щоразу перекочувалося назад на спину. Він спробував, мабуть, усоте, заплющити очі, щоб не бачити, як дригаються його лапки, і перестав аж тоді, коли відчув у боці незнаний ще, легень­кий, тупий біль.

"О Боже, — подумав він, — який важкий фах я собі вибрав! День у день дорога. І так доводиться хвилюватись набагато більше, ніж на тій самій роботі вдома, а тут ще ця жахлива їзда, морока з пересадками, нерегулярна, погана їжа, щораз нові, чужі, байдужі люди. А хай йому чорт!" Грегорові злегка засвербів живіт: він повіль­но підсунувся вище на подушку, щоб легше було підвести голову, знайшов свербляче місце, вкрите незрозумілими йому білими цят­ками, і хотів почухатися однією лапкою, проте відразу одсмикнув її, бо по шкірі пішов мороз.

Він знову ліг як лежав. "Отак щодня вставати вдосвіта, то можна зовсім отупіти, — подумав він. — Людині треба висипатися. Якби я не тримався місця через батьків, то давно б кинув його; пішов би просто до шефа й сказав би йому геть усе, що думаю. Він би, певно, упав із своєї конторки! Ну, ще не все втрачено: як тільки я зберу грошей, щоб сплатити йому батьків борг — на це треба п'ять або й шість років, — то неодмінно так і зроблю. І буде по всьому. А поки що треба вставати, бо мій поїзд відходить о п'ятій". І Грегор глянув на будильника, що цокав на скрині. Боже милостивий! Було пів на сьому, і стрілка неухильно руха­лась далі, навіть перейшла за половину, наближалася вже до сорок п'ятої хвилини. Що ж тепер робити? Наступний іде о сьомій; щоб на нього встигнути, треба стрімголов бігти на станцію, а взірці ж іще не запаковано і сам він аж ніяк не почувається бадьорим і моторним. І якби він навіть устиг на поїзд, все одно шеф буде лаятись, бо їхній кур'єр чекав на п'ятигодинний і давно вже повідо­мив про його прогул.

Поки він усе це швидко обмірковував, ніяк не зважуючись уста­ти з ліжка — будильник саме пробив три чверті на сьому, — у двері в головах у нього обережно постукали.

— Грегоре! — почувся голос: це була мати. — Уже сорок п'ять хвилин на сьому. Хіба ти не будеш їхати?

Лагідний материн голос! Та він злякався, коли почув свою відпо­відь. Це був безумовно його колишній голос, але з домішкою яко­гось болісного писку, що йшов ніби десь зсередини і що його годі було стримати. Через те слова можна було збагнути тільки першу мить, потім вони зливалися, ставали зовсім незрозумілими. Грегор хотів відповісти детально і все пояснити, однак, побачивши таке, сказав лише:

— Чую, чую, мамо, я вже встаю.

Мабуть, крізь дерев'яні двері зміна в Грегоровому голосі була непомітна, бо мати заспокоїлася і, човгаючи капцями, відійшла. Але ця коротка розмова звернула увагу всієї сім'ї на те, що Грегор чо­мусь і досі вдома, тож через хвилину в інші двері постукав уже :ітько — легенько, проте кулаком.

— Грегоре! Грегоре! — гукнув він. — Що сталося? — І за мить знову низьким голосом: — Грегоре! Грегоре!

А крізь треті двері тихенько покликала сестра:

— Грегоре, тобі погано? Може, тобі щось треба?

—   Я вже готовий, — відповів Грегор обом разом, старанно вимовляючи слова і роблячи між ними паузи, щоб батько й сестра нічого -є помітили.

Батько повернувся до свого сніданку, а сестра прошепотіла:

—   Грегоре, відчини, прошу тебе!

Проте він і гадки не мав відчиняти — навпаки, радів, що за час своїх подорожей набув звичку навіть удома замикати на ніч усі двері.

Він хотів насамперед спокійно встати, одягтися й поснідати, а тоді це обміркувати, що робити далі, бо бачив, що в ліжку нічого путнього не придумає. Грегор згадав, що не раз уже, прокидаючись вранці, відчував якийсь легенький біль, певне, від того, що незручно лежав, однак коли вставав, усе миналося, тож він і тепер з нете­рпінням чекав, що й сьогоднішні химери поволі минуться. А що зміна голосу — то тільки ознака сильної застуди, фахової хвороби  комівояжерів, він нітрохи не сумнівався Скинути ковдру було легко: трохи надувся, і вона впала сама. А вже далі пішло важче, надто через те, що він став такий неймові­рно широкий. Щоб підвестися, потрібні були руки й ноги, а Грегор мав натомість лиш багато лапок, які безперестанку рухались і з якими він узагалі не міг впоратись. Коли Грегор хотів якусь зігнути, вона випростовувалась, а як нарешті йому таки щастило домогтися свого, інші, полишені самі на себе, тим часом прудко, судомно во­рушилися. "Не треба тільки марно вилежуватися", — сказав собі Грегор.

Він уже так далеко висунувся, що ледве утримував рівновагу і не мав більше часу на роздуми, бо було десять хвилин на восьму, — коли це в сінях подзвонили. "Це хтось із фірми", — мовив Грегор сам до себе і завмер, тільки його лапки затанцювали ще дужче. Хвилину було тихо. "Вони не відчинять", — сказав Грегор, охоплений яко­юсь божевільною надією. Та ось служниця як завжди твердим кро­ком рушила до дверей і, звичайно, відчинила їх. З першого ж слова Грегор уже знав, що прийшов сам повірений. І чого тільки Грегор приречений служити у такій фірмі, де найменший прогул викликає найбільшу підозру? Невже всі службовці — поспіль негідники, не­вже між ними не може бути жодної вірної, відданої людини, що коли й згає вранці кілька годин, то її точить сумління, і що саме зараз нездатна встати з ліжка?

Ці думки розхвилювали Грегора, і більше від того, аніж через твердий намір, він щосили рвонувся з ліжка. Упав він з таким гур­котом, якого боявся, — трохи завдяки килимові, а трохи тому, що спина виявилась еластичнішою, аніж Грегор сподівався. Він глухо гупнув додолу і тільки забив голову, бо тримав її не досить обереж­но. Він покрутив нею і з досади та болю потер об килим.

— Там щось упало, — сказав повірений у кімнаті ліворуч.

Грегор спробував уявити собі, чи не могло б колись і з повіре­ним статись таке, як сьогодні з ним, і вирішив, що могло б. Та ніби у відповідь на його думки повірений упевнено пройшовся по сусід­ній кімнаті і зарипів лакованими черевиками.

З кімнати праворуч почувся шепіт сестри, що хотіла попередити Грегора:

• Грегоре, прийшов повірений.
• Я знаю, — тихо озвався Грегор, але сказати так, щоб сестра почула, не зважився.
• Грегоре, — покликав уже й батько з кімнати ліворуч, — при­йшов пан повірений і питає, чому ти не поїхав вранішнім поїздом.

и не знаємо, що йому відповісти. А втім, він хоче сам з тобою поговорити. Тож відчини, будь ласка, двері. Він уже ласкаво проба­чить безладдя в кімнаті.

• Доброго ранку, пане Замза! — перебиваючи батькову мову, приязно гукнув повірений.
• Він хворий, — звернулась до повіреного мати, поки батько говорив біля дверей. — Він хворий, повірте мені, пане. А то б хіба Грегор пропустив поїзд! Він тільки й думає, що про фірму. Я вже аж серджусь, що хлопець увечері нікуди не виходить: ось тепер він був вісім днів у місті і хоч би один раз кудись пішов. Сидить з нами біля столу і читає газету або вивчає розклад поїздів. Ото тільки 1 розважиться, як заходиться щось вирізувати лобзиком. Оце, наприклад, за два-три вечори вирізав такі рамці, що любо глянути. Вони висять у його кімнаті, ви їх побачите, як Грегор відчинить. А взагалі-то я рада, що ви прийшли, пане повірений, бо ми самі

- як не могли допроситися, щоб він відчинив двері; Грегор такий
упертий і, безумовно, хворий, хоч уранці й казав, що ні.

• Зараз я йду, — обачно, спроквола мовив Грегор, але не зрушив з місця, щоб не пропустити жодного слова.
• А я інакше й не можу пояснити собі його прогулу, ласкава пані, — сказав повірений. — Сподіваюсь, що хвороба не важка. І іншого боку, мушу сказати, що нам, комерсантам, — на лихо чи на щастя, як хочете, — дуже часто з ділових міркувань доводиться просто переходжувати легку недугу.
• То може пан повірений зайти вже до тебе? — нетерпляче спи­ні батько і знову постукав у двері.
• Ні, — мовив Грегор.

В кімнаті ліворуч запала прикра тиша, в кімнаті праворуч захлипала сестра.

Чому сестра не йде до батьків? Мабуть, вона щойно з постелі і ще не одяглася. А чого вона плаче?..