[Переглянути та завантажити повну версію матеріалу (79,0 Кb) ]
Література другої половини XX століття
А. Камю якось зауважив: "Коли бажаєш стати філософом — пиши романи ". Він же зауважив, що роман — "це не що інше, як філософія, втілена в образах ". Ці думки Камю поділяло очевидно й чимало письменників, які вступили до великої літератури після закінчення Другої світової війни і намагалися відобразити силою слова свої філософські роздуми. Особливо це стосується тих митців, що поділяли настанови популярної тоді в Європі філософії існування — екзистенціалізму.
Відлуння екзистенціалістських настроїв звучить у повісті-притчі Вільяма Голдінга (1911—1993) "Володар мух" (1954). Твір був однією з перших спроб філософського осмислення недавньої війни. У "Володарі мух" письменник наголошував на тому, що те зло, яке зародилося у вигляді фашизму, може прокинутися знов. Війна змусила Голдінга інакше поглянути на людину, яка в його розумінні перетворилася на "найнебезпечнішу з-поміж усіх тварин ". Герої повісті — англійські хлопчики віком від 6 до 12 років. В результаті авіакатастрофи вони опинилися на безлюдному острові без нагляду дорослих. Відтак невдовзі діти "скидають "з себе цивілізованість і дичавіють, вироджуються в дике плем'я. Вони духовно деградують, серед них панує культ грубо* сили і жорстокості, в душах юних англійців починає переважати диявольське начало, символом якого є образ Володаря мух — обліпленої мухами свинячої голови, що уособлює зло.
У літературі США після Другої світової війни почалася своєрідна зміна поколінь. У 1940—1950-і роки яскраво дебютували автори, чиї твори визначатимуть подальший розвиток американської літератури. Зокрема, значною подією в американській літературі стала повість Джерома Девіда Селінджера (нар. 1919 р.) "Над прірвою у житі". яка побачила світ у 1951 році. У ній відтворюється духовний клімат повоєнної Америки, повість спрямована проти поширеної тоді ідеології конформізму (пристосуванства, невтручання, пасивного спостереження і сприйняття існуючих норм). Головний герой твору — підліток Голден Колфілд, який бурхливо реагує на будь-який прояв фальші, святенництва чи підступності. хлопець страждає від самотності і власного "тотального негативізму " (він надзвичайно критично ставиться не лише до інших, а й до самого себе), постійно наштовхується на нерозуміння. Голден не сприймає гонитви за матеріальними цінностями, він прагне до краси, добра і щирості, які, на його думку, живуть лише у чистому світі дитинства. У повісті звучить мотив "прірви І між світом дитинства і світом дорослих. Американський письменник Джон Апдайк (нар. 1932 р.) у своєму романі "Кентавр " (1963) здійснив спробу поєднати давньогрецьку міфологію з відтворенням сучасної американської дійсності. Твір написано від особи художника-абстракціоніста Пітера Колдуелла, який пригадує своє дитинство. Головним героєм спогадів Пітера є його батько — шкільний вчитель Джордж: Колдуелл, ексцентричний невдаха і добра душа. Однак у романі є другий план: події відбуваються водночас в американському містечку Олінджер і на Олімпі, а кожний персонаж живе ніби у двох вимірах. Джордж Колдуелл співвідноситься з мудрим кентавром Хіроном, його син Пітер — з Прометеєм, друг Колдуелла Гаммел — з богом-ковалем Гефестом і т.д. Філософська і моральна проблематика роману полягає тому, щоб показати людину (Колдуелла-Хірона), яка приносить себе в жертву заради своїх ближніх. "Батько, — пояснював Апдайк, — відрікається від можливості реалізувати себе як особистість заради того, щоб заробити гроші, виховати сина, дати йому можливість вийти в люди ".У середині 50-х років у Франції сформувалася так звана школа "нового роману", до якої увійшли Ален Роб-Грійє, Наталі Саррот та ін. Ці літератори оголосили традиційний, "старий "роман "рутинним явищем у сучасному мистецтві". Відштовхуючись від традиційних форм, представники "нового роману " прагнуть до оновлення, реформування романного жанру, сміливо експериментуючи з різними техніками письма та стильовими пластами.А. Роб-Грійє, що висунув принцип "шозизму" прагне натуралістично точно відтворювати речі. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. Роман, за висловом А. Роб-Грійє, "не виражає, а шукає ", причому "шукає самого себе ".Н. Саррот зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникають у свідомості героїв. Письменниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує "тропізмами ". На думку Саррот, саме ці первісні психічні реакції, що лежать "в основі наших жестів, слів, почуттів ", і є справжніми, і тільки вони мають відтворюватися романістом. Надзвичайно потужно розвивалася у другій половині XX ст. і наукова фантастика. Сплеск інтересу до науково-фантастичної літератури суттєво вплинув і на перетворення її художніх настанов. Фантастика перестала бути суто літературним прийомом, здобувши естетичну незалежність. Більше того, з ясувалося, що фантастична література здатна взяти на себе вирішення серйозних соціокультурних проблем.Наслідки загальноєвропейської кризи і Другої світової війни, яка спалахнула потому, не могли не позначитися на свідомості письменників. Реакцією на ускладнення суспільно-політичної атмосфери в світі стало суттєве переосмислення завдань, поставлених перед науковою фантастикою, переорієнтація її на розробку соціальних тем та мотивів, що набули гострої критичної спрямованості. У 50-хроків письменники-фантасти починають зауважувати перші тривожні симптоми небезпечних наслідків науково-технічного прогресу ("Марсіанські хроніки ", "451°за Фаренгейтом"Рея Бредбері, "Кінець Вічності", "Прихідночі" Айзека Азімова, "Місто " Кліффорда Саймака, "Кінець дитинства " Артура Кларка та ін.). В середині 60-х років фантастична література знаходить своє нове обличчя. Саме тоді виникає "нова хвиля " — літературна течія, яка об'єднала відомих письменників-фантастів Майкла Муркока, Роберта Сільверберга, Роджера Желязни та ін. Представники "нової хвилі" прагнули оперативно реагувати на появу нових суспільних тенденцій, проводили інтенсивний пошук не лише нового змісту, а й нової художньої форми. В фантастику проникали елементи містики, мотиви екзистенціалізму і філософії абсурду. У другій половині XX ст. в науково-фантастичній літературі спостерігається тенденція до створення масштабних художніх творів. До найвидатніших зразків фантастичного епосу належать "Космічна одіссея"А. Кларка, трилогія Френка Герберта "Дюна"(1965), "Місія Дюни " (1968), "Діти Дюни " (1976), фантастичний п п’ятитомник А. Азімова "Фонд ", до якого увійшли романи: "Фонд " (1951), "Фонд і імперія" (1952), "Другий Фонд"(1953), "Фонду небезпеці"(1982), "Фонд і Земля " (1986). Також, надзвичайно плідно розвивався особливий жанр фантастики — так званийроман-застереження ("Повернення на зірки " Станіслава Лема, "Мальвіль " Робера Мерля, "День триффідів " Джона Уїндема та ін.). Хоча колискою нового художнього мислення XX ст., був, безперечно, західний світ, але майже одночасно або ж з невеличким відставанням у часі його кращі здобутки поширюються й за межами Європи, охоплюючи країни Сходу і, зокрема, далеку Японію. Ясунарі Кавабата (1899—1972) став першим японським письменником, якому у 1968 р. було присуджено Нобелівську премію "за письменницьку майстерність, яка пристрасно виражає суть японського способу мислення ", втілює дух національної культури.Свої найкращі твори Кавабата створив у повоєнні роки. У повістях "Снігова країна " (1947), "Тисяча журавлів " (1951), "Голос гір " (1954), "Давня столиця "(1962) письменник порушує проблеми моралі, духовної і природної краси, утверджує національну самобутність японської культури. Чи не найбільш показовою з цього погляду є повість "Тисяча журавлів ", сюжет якої ґрунтується на зображенні чайної церемонії — "тядо ", що поєднує в собі елементи мистецтва і філософії, символізує взаємоповагу і щирість взаємин учасників цього ритуалу. Втім, увага автора повісті зосереджена не на зовнішньому перебігу подій, а на зображенні внутрішньої духовної краси, в атмосфері якої живе людина, що дотримується мудрості предків. Таким чином Кавабата хотів висловити своє занепокоєння з приводу того, як його сучасники ставляться до традицій минулого, які є основою духовності нації і запорукою її збереження та процвітання.Одним із найвидатніших представників японської літератури XX ст. був Кобо Абе (1924—1993), який здобув визнання передусім як неперевершений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплітаються реальність і фантастика, проблеми усього суспільства і окремо взятої людини. В центрі більшості творів Абе — екзистенцій ні проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини у сучасному їй суспільстві. Зокрема, у романі "Людина-коробка "(1973) метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, що намагається втекти від суспільства, стає духовним символом відчуженості людини взагалі. Заховавшись у коробці, людина починає по-новому дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості, очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає дедалі більше, але інші, "звичайні" люди їх просто не помічають, вони для них — порожнє місце, яким, по суті, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються. Таким є невтішний висновок письменника щодо концепції людського буття.Значним явищем літературного процесу середини XXст. стала також й так звана "література відлиги" в Росії, під якою розуміють цілий пласт літературних творів, які виходили за межі канонів офіційної літератури, вирізнялись волелюбним духом і піддавали безкомпромісній критиці негативні явища епохи сталінізму. Через три роки після смерті Сталіна, у лютому 1956 року відбувся XX з'їзду КПРС, на якому було вперше сказано правду про криваві злочини колишнього керівництва країни. Саме ця подія і вважається офіційним початком "відлиги ", яка торкнулася в більшій або меншій мірі всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років. Тоді в літературу прийшло ціле сузір 'я талановитих поетів. їх називали поколінням 60-х, "дітьми XX з 7зду " або просто "шістдесятниками ". З-поміж них найбільш яскраво заявили про себе поети А. Вознесенський та Є. Євтушенко. Вже у перших своїх поетичних збірках "Парабола " (1960) і "Мозаїка "(1960) Андрій Вознесенський (нар. у 1933р.) намагався утверджувати активну громадянську позицію, пов'язану з безкомпромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пройняті його наступні збірки "Сорок ліричних відступів з поеми "Трикутна груша" (1962) і "Антисвіти" (1964). В творах 70-80-х років Вознесенський звертається до злободенних соціально-політичних проблем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої громадянської позиції. Поезія Вознесенського характеризується метафоричністю та експресивністю, лексичним новаторством, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення. "Ч. Євгеній Євтушенко (нар. в 1933 р.) увійшов в поезію численними збірками "Розвідники прийдешнього "(1952), "Шосе Ентузіастів "(1956), "Яблуко " (1960), "Ідуть білі сніги " (1969), "Співаюча дамба " (1972), "Зварювання вибухом " (1980), "Майже насамкінець " (1985), поемами "Станція "Зима " (1956), "Казанський університет " (1970), "Мама і нейтронна бомба " (1982), "Фуку " (1985) та ін. Євтушенко підкреслював, що одним з головних завдань сучасної поезії є її високе громадянське покликання. Йому належить знаменитий вислів: "Поет в Росії більше, ніж поет ". Критики відзначають такі характерні риси поетики Євтушенко, як використання деталі, афористичність, дидактичність і риторичність, застосування асонансноїрими. Неординарним і цікавим явищем у поезії 60- 70-х років стала також: так звана авторська (або бардівська) пісня. В найвищі досягнення цього періоду пов'язують з іменами Булата Окуджави та Володимира Висоцького. Ще одним яскравим феноменом літературного розвитку XX ст., що визрів поза межами західного світу, був розквіт латиноамериканської прози. Для позначення художньої своєрідності латиноамериканського роману використовують термін "магічний реалізм ", під яким розуміють такий художній метод або напрям, що, на відміну від традиційного реалізму, поєднує вірогідність і об'єктивність зображення з елементами химерності, міфу, фантастики. Латиноамериканський роман — це складне і багатовимірне явище, в якому умовно виділяють дві основні тематичні відгалуження — метафізичне і міфологічне. Обидва відгалуження є різновидами одного напрямку — магічного реалізму, поєднуючи елементи реальності та фантастики, але якщо при цьому міфологічний роман спирається переважно на фольклор та вірування корінних народів Латинської Америки, то метафізична проза живиться передусім здобутками сучасної філософської та естетичної думки. Прикипи метафізичної прози найбільш послідовно розкриваються у творчості видатного аргентинського прозаїка Хорхе Луїса Борхеса (1899—1986). Свою творчість письменник поділяв на два великі цикли. Перший з них — "Міфологія передмістя "(збірка "Повідомлення Броуді" (1970) та ін.) — присвячений переважно змалюванню побуту, національних звичаїв, колориту життя мешканців старих кварталів Буенос-Айреса. Проте більш важливим і показовим для з з’ясування художньої своєрідності прози Борхеса є другий цикл — "Ігри з часом і безкінечністю " (збірки "Вигадки " (1944), "Алеф " (1949) та ін.), у якому втілені головні художні принципи письменника: підкреслена метафоричність, інтелектуальна витонченість, можливість паралельних або й протилежних інтерпретацій поданого сюжету, звернення до філософських та метафізичних проблем буття людини, гра з читачем, що реалізується через розгорнуту Систему прихованих натяків та цитат з творів світової літератури, тісне поєднання реального і фантастичного. Характеризуючи прикметні особливості творчої манери Борхеса, Ю. Покальчук виділяє "інтелектуалізм, свого роду герметичність, подеколи надмірну естетизацію теми твору, схильність до символіки, метафоричності, до несподіваного ефекту в закінченнях...
|